Поки я міркувала й мріяла, мене взяли за руку, підняли на ноги, тицьнули в руку конверт із золотою стрічкою. Оголосили переможця. Імені я не розчула.
Вона підійшла до мене, стукотячи підборами по сцені. Висока — усі вони, юні дівчата, нині високі, певно, це щось у їхній їжі. На ній була чорна сукня з якимось блиском, — срібні нитки чи бісер, — що різко вирізнялася на тлі літніх кольорів. Волосся дівчина мала довге й темне. Овальне обличчя, світло-вишнева помада; вигляд зосереджений, напружений, трохи похмурий. Шкіра з коричнюватим чи блідо-жовтим підтоном: може, вона індіанка, чи арабка, чи китаянка? Це можливо навіть у Порт-Тікондерозі: нині всі бувають усюди.
Моє серце стрепенулося, тілом пробігла судома. «Можливо, моя онука… можливо, Сабріна зараз має такий же вигляд», — подумалося мені. Чи так, чи ні — звідки мені знати? Я можу навіть її не впізнати. Її так довго тримали далеко від мене; і зараз тримають. Що тут поробиш?
— Місіс Ґріффен, — просичав політик.
Я похитнулася, повернула собі рівновагу. Що я хотіла сказати?
— Моїй сестрі Лорі було б дуже приємно, — видихнула я в мікрофон. Голос був пронизливий, здалося, що я от-от можу зомліти.
— Вона любила допомагати людям, — це правда, я присяглася не брехати.
— Вона обожнювала книжки, любила читати, — теж правда до певної міри.
— Вона побажала б вам найкращого майбутнього, — знову правда.
Я змогла передати дівчині конверта. Їй довелося нагнутися до мене, і я прошепотіла їй на вухо (чи збиралася прошепотіти): «Благослови тебе Бог. Будь обережна». Тому, хто збирається мати справу зі словами, потрібне таке благословення, таке попередження. Я справді вимовила ці слова чи просто відкрила й закрила рота, наче риба?
Дівчина всміхнулася, на її обличчі й у волоссі засяяли крихітні блискітки. То був обман зору через надто яскраве освітлення на сцені. Треба було вдягнути затінені окуляри. Я стояла й кліпала очима. А юнка зробила дещо неочікуване: схилилася до мене й поцілувала в щоку. Я відчула через її вуста текстуру власної шкіри: м’яка, наче шкіра для дитячих рукавичок, зморщена, припудрена, давня.
Вона теж прошепотіла мені щось, але я не зрозуміла. То була проста подяка чи послання (якщо це можливо), закодоване іншою мовою?
Дівчина відвернулася. Світло, яке йшло від неї, було таким сліпучим, що довелося заплющити очі. Я не чула й не бачила нічого. На мене насунулася темрява. Оплески розривали вуха, наче биття крил. Я перечепилась і ледь не впала.
Якийсь чиновник напоготові спіймав мене за руку й посадив назад у крісло. Назад у пітьму. Назад у довгу тінь, відкинуту Лорою. Подалі від гріха.
Але стара рана роз’ятрилася, і з неї полилася невидима кров. Скоро я спорожнію.
Срібна коробка
З’являються оранжеві тюльпани, зім’яті й подерті, — солдати, котрі відстали від армії дорогою додому. Я вітаю їх із полегшенням, усе одно, що махаю рукою з розбомбленої будівлі; їм доведеться пробиватися самотужки, від мене особливої допомоги не буде. Іноді я копирсаюсь у садку позаду будинку, прибираю сухі стебла й опале листя, але не більше. Мені вже незручно ставати на коліна та занурювати руки в ґрунт.
Учора я ходила до лікаря щодо моїх запаморочень. Він сказав, що в мене серце, наче в здорових його нема. Схоже, я, зрештою, не житиму довіку, стаючи все меншою, сірішою й припиленішою, наче Сивілла у своїй пляшці. Колись давно я прошепотіла «я хочу померти», а тепер усвідомлюю, що це бажання здійсниться, і радше скоро, ніж потім. І байдуже, що я вже передумала.
Закутуюсь у шаль, щоб посидіти надворі, під навісом позаду будинку, за пошрамованим дерев’яним столом, який Волтер приніс мені з гаража. У чоловіка від попередніх власників лишилося чимало звичних дрібниць: баночки із засохлою фарбою, купка шматків асфальту, банка, наполовину заповнена іржавими цвяхами, дріт для розвішування картин. Муміфіковані горобці, мишачі гнізда з набивки матраців. Волтер вимив його мийним засобом, але все одно тхне мишами.
Переді мною стоїть чашка чаю, лежать порізане на чверті яблуко й стос паперу, розлінований синіми смугами, схожий на чоловічу піжаму. Я купила й нову ручку — дешеву, кулькову, з чорного пластику. Пам’ятаю свою першу чорнильну ручку, якою гладенькою вона була, як фарбувала мені пальці в синій колір. Бакелітова, зі срібною оздобою. То був 1929 рік. Мені було тринадцять. Лора позичила цю ручку, не спитавши, як вона позичала все, а тоді легко зламала її. Звісно ж, я її пробачила. Завжди пробачала, мусила. Бо нас було лише двоє. Двоє на острові, оточеному колючим чагарником, в очікуванні порятунку, а всі інші були на материку.
Для кого я це пишу? Для себе? Гадаю, ні. Не уявляю собі, як перечитуватиму це згодом, бо «згодом» стало проблемою. Для когось чужого в майбутньому, після моєї смерті? Я не маю ані таких амбіцій, ані надій.
Можливо, я пишу ні для кого. А можливо, для того ж, кому пишуть діти, лишаючи карлючками свої імена в снігу.
Я вже не така метка, як була. Пальці задубілі й незграбні, ручка тремтить і перекочується, підбір слів забирає багато часу. І все одно пишу, зігнувшись над папером так, наче шию при світлі місяця.
Дивлячись у дзеркало, я бачу стару жінку… або ж не стару, бо тепер нікому не дозволено бути старим. Отже, літню. Іноді я бачу літню жінку, схожу на бабусю, якої ніколи не знала, чи на власну матір, якби вона дожила до такого віку. Але іноді замість неї я бачу обличчя дівчинки, яку колись стільки часу реконструювала й оплакувала: воно потонуло й спливає під моїм нинішнім обличчям, яке здається таким прозорим і просторим, наче його можна зняти, як панчоху, особливо вдень, коли світло падає скоса.
Лікар каже, що мені треба гуляти щодня заради свого серця. Я б не хотіла. Мене бентежить не саме ходіння, а потреба виходити з дому: почуваюся надто помітною. Мені це здається — витріщання, перешіптування? Може, так, може, ні. Зрештою, я місцевий старожил, наче та вкрита цеглою порожня ділянка, де раніше стояв якийсь важливий будинок.
Лишитися всередині спокусливо: упасти в ту відлюдькуватість, на яку сусідні діти дивитимуться з висміюванням і трохи навіть із благоговінням; дозволити живому паркану й будякам розростися, дозволити дверям заіржавіти зачиненими, лежати в ліжку в чомусь схожому на нічну сорочку, нехай волосся відростає, розповзається по подушці, а нігті перетворюються на кігті, поки свічки скрапують на килим воском. Але я ще колись зробила вибір між класицизмом і романтизмом. Мені краще бути прямою та стриманою, як гробниця у світлі дня.
Можливо, не варто було переїздити сюди жити. Але тоді я не могла придумати, куди ще можна подітися. Як казала Ріні, «краще відоме зло».
Сьогодні я зробила зусилля. Вийшла з дому, прогулялася. Пройшлася аж до кладовища: для таких беззмістовних екскурсій людині потрібна мета. Одягнула крислатого солом’яного капелюха, щоб сховатися від поглядів, і затемнені окуляри, узяла ціпок, щоб намацувати бордюри. Ще — пластиковий пакет.
Я йшла по Ері-стрит повз хімчистку, студію портретного фото, кілька інших крамниць, які змогли пережити посуху, спричинену великими торговими центрами на краю міста. Тоді повз «Буфет Бетті», у якого знову змінився господар: рано чи пізно власникам набридає, або ж вони помирають, або переїжджають до Флориди. Тепер у буфеті є столики у дворі, де туристи можуть посидіти на сонці й підсмажитися до хрумкої скоринки: це задній двір, квадрат потрісканого бетону, де раніше стояли сміттєві баки. Там подають тортеліні й капучино, про це гордо написано у вітрині так, наче всі в місті безперечно знають, що то таке. Що ж, тепер мають знати: уже мусили скуштувати хоча б для того, щоб мати повне право пирхати: «Нащо мені цей пух на каві? Схоже на крем для гоління. Зробиш ковток — і піна ротом піде».