Він пробирається в прохід повз жіночі коліна, зупиняється в тамбурі, курить, викидає недопалок, відливає в порожнечу. Відчуває, як сам летить туди ж — далеко, у нікуди. Міг би впасти просто тут, і його ніколи вже не знайшли б.
Болотиста місцевість, ледь помітний горизонт. Він повертається на місце. У потязі прохолодно й волого або ж надто спекотно й задушливо; він або пітніє, або тремтить, іноді все це одночасно: він горить і замерзає, немов закоханий. Жорстка оббивка спинки сидіння незручна, тхне цвіллю, шкрябає щоку. Нарешті він засинає — рот відкритий, голова схилилася набік, до брудного скла. Він чує, як дзеленчать спиці, а ще — як торохкотять колеса по залізних коліях, наче працює невтомний метроном.
Тепер вона уявляє його сни. Ніби він бачить уві сні її, як вона — його. Вони на невидимих темних крилах летять одне до одного через небо кольору мокрого сланцю, шукають, шукають, повертаються за власними слідами, їх тягнуть надія й бажання, їх бентежить страх. У цих снах вони торкаються, переплітаються, це більше схоже на зіткнення — так закінчується їхній політ. Вони падають на землю, парашутисти-невдахи, халтурні попелясті янголи, і любов майорить за ними, як розірваний шовк. Їх зустрічає ворожий вогонь.
Минають день, ніч, день. На зупинках він виходить, купує яблуко, «Кока-Колу», півпачки сигарет, газету. Треба було б узяти пляшечку чогось міцного, а то й велику пляшку заради забуття, яке вона несе. Він дивиться в заплямовані дощем вікна на довгі пласкі поля, які розгортаються щетинистими килимками, з плямами дерев; очі злипаються, хочеться спати. Увечері сонце сідає довго, хилиться до заходу, куди він і їде, вицвітає з рожевого до фіолетового. Приходить ніч із її судомними зупинками й ривками, залізним виттям потяга. Під його повіками червоно — це колір пострілів і вибухів у повітрі.
Він прокидається, коли небо світлішає; з одного боку бачить воду, пласку, срібну, позбавлену берегів, — нарешті озеро. З другого боку — маленькі криві будиночки, у дворах на мотузках висить прання. Тоді цегляна димова труба, фабрика з порожніми очима й високим димоходом, тоді ще одна фабрика, у численних вікнах відбивається бліда блакить.
Вона уявляє, як він виходить у ранок, проходить через вокзал, через довгий хол із мармуровою підлогою й високою стелею та колонами. Навколо нього пливе відлуння, нечіткі голоси з гучномовця, їхні незрозумілі слова. У повітрі пахне димом — від сигарет, потягів, самого міста, схожого на порох. Вона теж іде через цей пил і порох, готова розкрити руки, щоб він підняв її в повітря. Радість стискає горло, як і паніка. Вона його не бачить. Світанкове сонце зазирає у високі вікна-арки, запалює задимлене повітря, підлога мерехтить. Тепер він у фокусі, у дальньому кутку, усі деталі такі виразні, — око, рот, рука, — хоч і тремтливі, наче відображення в калюжі.
Але вона не може втримати його, не може згадати його вигляду. Наче над водою подув вітер і він розвіявся на зламані кольори, на брижі. Тоді він збирається деінде, за іншою колоною, повертається в знайоме тіло. Навколо нього мерехтіння.
Мерехтіння означає відсутність, але їй воно скидається на світло. Просте денне світло на всьому, що її оточує. Кожному ранку й кожній ночі, кожній рукавичці й кожному черевику, кожному стільці й кожній тарілці.
XI
Кабінка
Відтоді все стає похмурішим. Але ж ви й так про це знали. Знали, бо вам відомо, що сталося з Лорою.
Сама Лора, звісно ж, нічого не знала. Вона й гадки не мала грати приречену романтичну героїню. Такою сестра стане згодом, у світлі власного кінця й в очах своїх шанувальників. У повсякденні вона часто бувала нестерпною, як і всі ми. Чи нудною. Чи радісною — такою теж могла бути: за правильних умов, таємниця яких була відома лише їй, вона могла навіть упадати в захват. Саме її спалахи радості мені нині найбільше болять.
Так, у моїй пам’яті вона живе повсякденним життям — нічого незвичного для стороннього ока: світлокоса дівчина піднімається вгору пагорбом, заглиблена у власні думки. Таких чудових замислених дівчат багато, вони заповнюють усі пейзажі, щохвилини народжується ще одна така. Переважно з такими дівчатами не трапляється нічого надзвичайного. Одне, інше — а тоді вже старість. Але Лору виділили ви, я. На картині вона б збирала дикі квіти, хоч у справжньому житті нечасто таке робила. За нею в лісовій тіні причаївся бог із землистим обличчям. Тільки ми його бачимо. Тільки ми знаємо, що він нападе.
Я проглянула те, що вже написала, і воно здалося мені неадекватним. Можливо, надто фривольним, чи надто багато може здатися фривольним. Чимало одягу, стилів, кольорів, які вже не в моді, — скинуті крила метеликів. Чимало обідів, не завжди приємних. Сніданки, пікніки, океанські подорожі, костюмовані бали, газети, катання на човнах. Таке не надто добре в’яжеться з трагедією. Але в житті трагедія не суцільний довгий крик. До неї входить усе те, що до неї призвело. Звична година за годиною, день за днем, рік за роком, а тоді один раптовий момент — удар ножем, розрив снаряда, політ автомобіля з мосту.
Нині вже квітень. Проліски розцвіли й відійшли, з’явилися крокуси. Скоро я зможу влаштуватися на ґанку, за міченим мишами пошрамованим старим дерев’яним столом, принаймні в сонячні дні. На тротуарах уже немає криги, тож можна знову гуляти. Я стала слабкою за зимові місяці пасивності: відчуваю це по ногах. Однак я рішуче збираюся повернути колишню територію, знову відвідати свій водопій.
Сьогодні за допомогою ціпка й кількох зупинок дорогою я змогла дістатися цвинтаря. Двоє янголів Чейзів не стали гіршими після зимівлі під снігом; родинні імена стало трохи важче розібрати, але це може бути й через мій зір. Я провела пальцями по іменах, по літерах; попри їхню жорсткість і реальність, здавалося, що вони м’якшають від мого дотику, вицвітають, зникають. Час пройшовся по них невидимими гострими зубами.
Хтось прибрав із Лориної могили мокре осіннє листя. На ній лежав маленький, загорнутий у фольгу букет білих нарцисів, уже зів’ялих. Я забрала його, запхала в найближчий смітник. Що ці Лорині шанувальники собі думають: хто має цінувати ці їхні приношення? Навіть більше: хто, на їхню думку, має за ними прибирати? Ох це їхнє квіткове сміття, мічення території знаками несправжнього горя.
«От ви мені поплачете», — сказала б тут Ріні. Якби ми були її рідними дітьми, вона б нас шмагала. А так вона ніколи того не робила, тож ми так і не дізналися, через що мали б плакати.
Дорогою назад я зупинилася біля кіоску з пончиками. Певно, мала такий же втомлений вигляд, як і самопочуття, бо офіціантка підійшла одразу ж. Зазвичай вони не обслуговують столики, стоїш біля прилавка й забираєш замовлення сам, але ця дівчина — овальне обличчя, чорний начебто однострій — підійшла й запитала, що може мені принести. Я замовила кави й для різноманіття чорничний мафін. А тоді побачила, як вона розмовляє з іншою дівчиною, за прилавком, і зрозуміла, що вона не офіціантка, а така ж клієнтка, як і я: чорний однострій був лише піджаком і слаксами. Місцями одяг блищав сріблом, можливо, то були зіпери — я не розгледіла деталей. Перш ніж я мала змогу їй подякувати, юнка зникла.
Так приємно побачити ввічливість і розважливість у дівчатах її віку. Надто часто (я думаю про Сабріну) вони виражають лише бездумну невдячність. Але бездумна невдячність — то броня молодих: як би вони йшли життям без неї? Старі зичать молодим добра, але й зла теж: вони б радо проковтнули їх, усотали їхню життєву силу, щоб лишитися безсмертними. Без захисту впертості й легковажності всіх дітей розчавило б минуле — минуле інших, звалене на їхні плечі. Егоїзм — їхня рятівна милість.