До певної міри, звісно ж.
Офіціантка в синьому халаті принесла каву. І мафін, про який я негайно пошкодувала. Важко було в нього вгризтися. Нині в ресторанах усе стає надто великим, надто важким — матеріальний світ проявляється величезними грудками непропеченого тіста.
Випивши стільки кави, скільки в мене вмістилося, я рушила перевірити вбиральню. У середній кабінці написи, які я пам’ятала з минулої осені, зафарбували, але, на щастя, почався новий сезон. У верхньому кутку праворуч один набір ініціалів грайливо заявляв про своє кохання до іншого — це для них звично. Під цими охайними синіми літерами було написано: Розсудливість народжується з досвіду. Досвід народжується з браку розсудливості.
Нижче фіолетовим курсивом кулькової ручки: Якщо потрібна досвідчена дівчина, дзвоніть Аніті Вправному Ротику, відправлю вас на небо — і номер телефону.
А під цим — друкованими літерами, червоним маркером: День Страшного суду близько. Готуйтеся зустріти свою долю — це тебе стосується, Аніто.
Іноді я думаю, — ні, іноді я граюся з думкою, — що ці закарлючки у вбиральні насправді Лорина робота, яка наче з відстані керує руками дівчат, котрі таке пишуть. Дурна ідея, але приємна, доки мені не спадає на думку, що вони всі для мене, бо кого ж іще в цьому місті знає Лора? Але якщо вони призначені мені, що Лора хоче цим сказати? Не те, що каже.
В інші дні я відчуваю сильне бажання приєднатися, зробити свій внесок, пов’язати свій тремтячий голос з анонімним хором цих понівечених серенад, наспіх видряпаних любовних листів, розпусної реклами, гімнів і проклять.
«Ха, — думаю я. — Тут вони всі сіли б і загавкали».
Колись, як мені стане краще, я повернуся й справді напишу це на стіні. Вони всі зрадіють, бо чи не саме цього хочуть? Ми всі хочемо залишити по собі звістку, яка матиме вплив, хоч і непрямий, щось таке, чого не можна скасувати.
Але такі повідомлення можуть бути небезпечні. Треба двічі подумати, перш ніж загадувати бажання, особливо коли бажаєш перетворитися на руку долі.
(«Подумай двічі», — казала Ріні, а Лора питала: «Чому тільки двічі?»)
Кошеня
Прийшов вересень, за ним жовтень. Лора знову пішла до школи, уже до іншої. Спідниці були сіро-сині, а не чорно-бордові. В іншому школа не надто відрізнялася від першої, наскільки я помітила.
У листопаді, невдовзі після свого сімнадцятиліття, Лора оголосила, що Річард дарма витрачає гроші. Вона й надалі ходитиме до школи, якщо він цього вимагає, сідатиме за парту, але там не навчиться нічого корисного. Сестра говорила про це спокійно, без злості, і Річард на диво швидко здався. Сказав: «Їй насправді не конче потрібно ходити до школи. Не те щоб вона колись мусила заробляти собі на життя».
Однак Лору треба було чимось зайняти, як і мене. Вона записалася до однієї зі справ Вініфред, волонтерської організації під назвою «Авігайли», учасниці якої відвідували хворих у лікарнях. То була привілейована група: дівчата з хороших родин, які тренувалися вирости майбутніми Вініфред. Вони вбирались у фартухи, немов доярки, приколювали зверху тюльпани й вешталися лікарнями, де мали б говорити з пацієнтами, можливо, читати їм книжки й усіляко підбадьорювати, як саме — не було визначено.
Лора виявилась у цьому вправною. Інші авігайли їй не подобалися, це зрозуміло, але фартушок підійшов чудово. Її передбачувано тягнуло до відділень із бідняками, яких інші авігайли уникали через сморід та огидність. Там було багато знедолених: старих жінок із деменцією, злиденних ветеранів, безносих чоловіків із третинним сифілісом і так далі. У цих краях бракувало санітарок, тож скоро Лора взялася за те, що, грубо кажучи, було зовсім не її справою. Як виявилося, судна й блювотиння не бентежили її, як і лайки, марення й інші витівки. Вініфред цього не планувала, однак скоро стало зрозуміло, що маємо з цим змиритися.
Санітарки вважали Лору янголом (принаймні деякі — інші думали, що вона плутається під ногами). За словами Вініфред, яка намагалася за всім наглядати й усюди мала шпигунів, вважали, що Лора надзвичайно добре вправлялася з безнадійними випадками. Наче не розуміла, що вони помирають. Поводилася з ними, як зі звичайними хворими, як із нормальними, і це — як думала Вініфред — мало їх утішати своєрідним чином, хоча з нормальними такого б не було. Для Вініфред це Лорине вміння, чи то пак талант, було ще однією ознакою її ексцентричної натури.
«У неї, певно, сталеві нерви, — казала Вініфред. — Я б так точно не могла. Я б не витерпіла. Подумай тільки, яка вбогість!»
Тим часом на повну силу готувався дебют Лори. З нею планами поки що не ділилися: я налаштувала Вініфред на те, що позитивної реакції годі й чекати. Тоді вона сказала, що в такому разі спочатку треба все влаштувати, а потім представити їй як fait accompli[30]; або ще краще: можна взагалі пропустити дебют, якщо досягнути головної мети — стратегічного шлюбу.
Ми обідали в «Аркадійському дворику» на запрошення Вініфред — удвох, розробляючи, як вона висловилася, хитрість для Лори.
— Хитрість? — перепитала я.
— Ти зрозуміла, про що я, — відмахнулася Вініфред. — Нічого аж такого.
Вона вела далі: найкращим, на що може сподіватися Лора, зважаючи на всі обставини, був би хороший багатий чоловік, який проковтнув би її негаразди, освідчився їй і повів до вівтаря. А ще краще — хороший багатий дурний чоловік, який ніяких негараздів і не помітив би, аж поки б не стало надто пізно.
— Про які це ти негаразди? — запитала я.
Цікаво, чи сама Вініфред вийшла заміж за такою ж схемою, коли звабила таємничого містера Прайора. Чи не приховувала вона свою натуру аж до медового місяця, щоб потім раптово виплеснути на нього? Може, тому його ніколи не видно, хіба що на фото?
— Маєш визнати, — мовила вона, — Лора не просто собі дивачка.
Вініфред усміхнулася до когось за моїм плечем, помахала пальцями, вітаючись. Дзенькнули срібні браслети — вона носила їх дуже багато.
— Ти про що? — м’яко спитала я. То було моє нове хобі — колекціонування пояснень Вініфред щодо того, що вона мала на увазі.
Жінка стиснула губи. Помада була помаранчева, губи вже ставали зморшкуваті. Нині ми б сказали, що це через надлишок сонця, але тоді люди ще не встановили цього зв’язку, а Вініфред любила бути бронзовою: їй подобалася металева патина.
— Не кожному чоловікові така сподобається. У неї бувають дивні ідеї. Їй бракує… бракує обачності.
Зелені черевики зі шкіри алігатора, у які вона була взута, більше не здавалися мені елегантними, натомість я вважала їх позбавленими смаку. Тепер чимало того, що раніше здавалося мені у Вініфред загадковим і привабливим, стало очевидним, напевно, тому, що я забагато знала. Її блиск був потрісканою емаллю, сяйво — усього лише лаком. Я зазирнула за завіси, бачила мотузки й блоки, дроти й корсети. У мене з’явився власний смак.
— Наприклад? Які дивні ідеї?
— Учора вона мені сказала, що важливий не шлюб, а саме лиш кохання. Сказала, що Ісус був із нею згоден, — відповіла Вініфред.
— Що ж, така її позиція, — мовила я. — Вона нічого не приховує. Але ж говорить не про секс, розумієш. Ідеться не про ерос.
Коли Вініфред чогось не розуміла, вона або висміювала це, або ігнорувала. Це вона проігнорувала.