— Вони всі говорять про секс, розуміють це чи ні, — сказала вона. — Така позиція може завдати дівчині чималої шкоди.
— Вона це переросте, — наполягала я, хоч і не думала так.
— Що швидше, то краще. Дівчата, які літають поміж хмар, найгірші, бо чоловіки користуються ними. Тільки якогось слизького Ромео нам бракувало. Тоді їй кінець.
— І що ти пропонуєш? — запитала я, дивлячись на неї порожніми очима. Цей порожній погляд зазвичай приховував роздратування, а то й злість, але Вініфред він лише заохотив.
— Як я сказала, видати її за якогось хорошого чоловіка, який не збагне, що до чого. А тоді, згодом, може й покрутити собі любов, якщо їй захочеться. Як не робитиме цього напоказ, ніхто її не шугатиме.
Я потицяла виделкою в залишки курячої запіканки. Останнім часом Вініфред набралася вуличних слів. Певно, вважала їх сучасними: вона саме дійшла до того віку, коли це почало її турбувати.
Вініфред зовсім не знала Лору. Мені важко було навіть просто уявити собі сестру, яка робить щось таке потай. Серед білого дня, просто на дорозі — це було ближче. Вона б кинула нам виклик, тицьнула в це носами. Утекла б із коханцем чи втнула щось таке ж мелодраматичне. Показала б нам усім, які ми лицеміри.
— У Лори будуть гроші, коли їй виповниться двадцять один, — сказала я.
— Недостатньо, — відповіла Вініфред.
— Може, їй вистачить. Може, вона хоче жити своїм життям.
— Своїм життям! Ти тільки подумай, що вона з ним зробить!
З Вініфред марно було намагатися змінювати тему. Вона як сокира м’ясника над головою.
— У тебе вже є кандидатури? — запитала я.
— Поки нічого певного, але я над цим працюю, — жваво відповіла вона. — Є кілька чоловіків, які не проти Річардових зв’язків.
— Не треба завдавати собі забагато клопоту, — пробуркотіла я.
— О, але ж якщо не я, — радісно мовила Вініфред, — то хто?
— Чула, ти почухала Вініфред проти шерсті, — сказала я Лорі. — Скаламутила її. Дражнила вільним коханням.
— Я не згадувала вільне кохання, — відповіла Лора. — Тільки сказала, що інститут шлюбу своє віджив. Що він нічого спільного з коханням не має — от і все. Любов дає, шлюб купує й продає. Не буває кохання за контрактом. А ще я сказала, що на небі шлюбів немає.
— Це не небо, якщо ти не помітила. У будь-якому разі ти її зачепила.
— Я просто казала правду. — Вона взяла в мене манікюрне приладдя й займалася своїми нігтями. — Гадаю, тепер вона почне рекомендувати мене людям. Завжди всюди лізе.
— Просто боїться, що ти зіпсуєш собі життя. Якщо будеш шукати кохання, я про це.
— Хіба шлюб завадив тобі зіпсувати своє життя? Чи ще рано казати?
Я проігнорувала її тон.
— А ти що думаєш?
— У тебе нові парфуми. Річард подарував?
— Я про шлюб.
— Нічого.
Тепер Лора розчісувала моєю щіткою своє довге біляве волосся, сидячи за моїм туалетним столиком. Останнім часом її все більше цікавила власна зовнішність, вона почала доволі стильно вдягатися, у свій одяг і в мій.
— Хочеш сказати, ти про це не думаєш? — спитала я.
— Зовсім не думаю.
— А може, варто подумати. Може, варто хоч хвилинку приділити тому, щоб задуматися про майбутнє. Ти не можеш так вештатися все життя, займаючись… — Я хотіла сказати «маячнею», але це було б помилкою.
— Майбутнього немає, — сказала Лора. Вона призвичаїлася говорити до мене так, наче я молодша сестра, а вона — старша, наче вона мусить усе мені пояснювати. Далі була одна з її дивних ідей: — Якби ти йшла із зав’язаними очима по канату над Ніагарським водоспадом, чому б ти приділяла більше уваги: натовпу на тому березі чи власним ногам?
— Ногам, гадаю. Краще б ти не брала мою щітку. Це негігієнічно.
— Але якщо надто зосередишся на ногах, упадеш. Якщо на людях — теж упадеш.
— То яка відповідь правильна?
— Якби ти померла, ця щітка все одно була б твоя? — спитала Лора, дивлячись скоса на свій профіль. Через це відображення мало хитрий вигляд, незвичний для неї. — Чи можуть мертві чимось володіти? А якщо ні, то чому вона зараз «твоя»? Через твої ініціали на ній? Чи твої бактерії?
— Годі дражнитися, Лоро!
— Я не дражнюся, — сказала вона й поклала щітку. — Я міркую. Ти ніколи не бачиш різниці. Не знаю, чому ти слухаєш усе, що каже Вініфред. Усе одно, що слухати мишоловку, у якій немає миші.
Вона останнім часом змінилася: стала роздратована, байдужа, по-новому зухвала. Не було більше відкритої непокори. Я підозрювала, що вона почала курити за моєю спиною: раз чи двічі відчувала від неї запах тютюну. Тютюну й ще чогось: надто старого, надто обізнаного. Треба було мені ретельніше вивчити ці зміни, але я мала забагато інших турбот.
Я чекала кінця жовтня, щоб повідомити Річардові, що вагітна. Сказала, що хотіла впевнитися. Він висловив належну радість і поцілував мене в чоло. Мовив:
— Молодець.
Я робила тільки те, чого від мене очікували.
Добре було те, що тепер він чемно лишив мене в спокої ночами. Сказав, що не хоче нічому зашкодити. Я відповіла, що це дуже дбайливо з його боку.
— І джин тобі тепер видається за талонами. Пустощів я не потерплю. — Він загрозливо помахав мені пальцем, і це видалося зловісним. У моменти легковажності він лякав мене більше, ніж в інший час; то було наче спостерігати за танцюючою ящіркою.
— І лікар у нас буде найкращий, — додав чоловік. — Скільки б це не коштувало.
Переведення теми на комерційні рейки заспокоїло нас обох. Коли в гру входили гроші, я знала, де моє місце: я була носієм дуже дорогого пакунка — усе просто.
Після першого вигуку щирого страху Вініфред почала нещиро метушитися. Насправді вона була стривожена. Подумала (справедливо), що як мати сина й спадкоємця чи навіть просто спадкоємиці я матиму вищий статус із Річардом, ніж до цього, і значно вищий, ніж на це заслуговую. Мені більше, їй менше. Вона буде насторожі, шукатиме способів повернути мене назад: будь-якої миті можна було очікувати її появи з детальними планами декору для дитячої кімнати.
— Коли нам чекати на щасливу подію? — запитала вона, і я зрозуміла, що відтепер матиму чималі дози манірності з її боку. Це буде «поява на світ», і «дарунок від лелеки», і «маленький незнайомець», і так без кінця. Вініфред бувала дуже пустотливою й метушливою щодо тем, які змушували її нервуватися.
— Гадаю, у квітні, — відповіла я. — Чи в березні. Я ще не ходила до лікаря.
— Але ж ти мусиш знати, — вигнула вона брови.
— Зі мною цього ще не бувало, — жорстко мовила я. — І я цього не очікувала. То просто не звертала уваги.
Якось увечері я пішла до Лори розповісти їй ту ж новину. Постукала у двері. Вона не відповіла, тож я м’яко відчинила сама, думаючи, що вона спить. Утім Лора не спала. Стояла навколішки біля ліжка в синій нічній сорочці, волосся розсипалося, наче від вітру, руки випростані, ніби хтось жбурнув її так. Спочатку я подумала, що вона молиться, але помилилася, принаймні нічого не було чути. Коли сестра нарешті мене помітила, то підвелася так буденно, наче витирала пил, і сіла на пуф біля туалетного столика.
Як завжди, мене вразило поєднання обстановки, яку обрала для неї Вініфред, — вишукані візерунки, бутони зі стрічок, волани, тюль, — і самої Лори. На світлині була б сама гармонія. Однак я відчувала напружену несумісність, майже нереальну. Лора була кременем у пуховому гнізді.
Я кажу «кременем», а не «каменем»: у кременя вогняне серце.
— Лоро, хотіла тобі сказати. У мене буде дитина.
Вона розвернулася до мене, обличчя гладеньке й біле, наче порцелянове, застиглий вираз. Але вона не була здивована. І не привітала мене. Натомість мовила: