— Пам’ятаєш кошеня?
— Яке кошеня? — перепитала я.
— Те, що було в матері. Те, що її вбило.
— Лоро, то було не кошеня.
— Я знаю, — відповіла Лора.
Гарний вид
Ріні повернулася. Вона мною незадоволена. «Ну що, юна леді. Що скажеш на свій захист? Що ти зробила для Лори? Чи ти хоч чогось учишся?»
На такі запитання немає відповіді. Відповіді так переплутались із запитаннями, зв’язалися, переплелися, що й відповідями бути перестали.
Я тут підсудна, знаю. Знаю, що ви скоро подумаєте. Майже те саме, про що думаю я: чи варто було поводитися інакше? Ви точно так вважаєте, та чи був у мене вибір? Тепер вибір є, але «тепер» — це не «тоді».
Чи слід мені було читати Лорині думки? Знати, що відбувається? Чи треба було бачити, що буде далі? Чи сторож я сестрі своїй?
«Треба було» — марні слова. Вони про те, чого не сталося, про паралельний всесвіт. Про інший вимір космосу.
У середу в лютому я спустилася вниз після денного сну. Тоді я чимало спала: була на сьомому місяці вагітності й ночами спати не могла. З кров’яним тиском теж не все було гаразд, щиколотки розпухли, і мені радили лежати, піднявши ноги, якомога довше. Я почувалася виноградиною, розбухлою від цукру й пурпурового соку, огидною й громіздкою.
Того дня йшов сніг, пам’ятаю великі м’які вологі пластівці — я визирнула з вікна, коли встала на ноги, і побачила каштан, увесь білий, схожий на велетенський корал.
Вініфред уже була там, у кімнаті кольору хмар. Це не здалося чимось нечуваним: вона ходила туди-сюди так, наче дім належав їй, але Річард теж сидів тут. Зазвичай о цій порі він був у своєму офісі. Вони тримали в руках склянки й мали дуже похмурий вигляд.
— Що таке? — спитала я. — Що сталося?
— Сядь, — сказав Річард і поплескав по канапі. — Сюди, до мене.
— Це буде шок, — мовила Вініфред. — Так прикро, що це мало статись у такий делікатний час.
Говорила вона. Річард тримав мене за руку й дивився в підлогу. Час від часу похитував головою, наче її історія видавалася йому неймовірною або ж надто правдивою.
Ось суть промови Вініфред.
Лора нарешті вибухнула. Так і сказала: «вибухнула», — наче Лора була бомбою.
— Треба було раніше звернутися по допомогу для бідосі, та ж ми думали, що з нею все гаразд, — сказала вона.
Однак сьогодні під час свого благодійного візиту до лікарні Лора втратила контроль. На щастя, поряд був лікар, викликали ще одного — спеціаліста. У результаті Лору оголосили небезпечною для себе та для інших, і, на жаль, Річард був вимушений віддати її до закладу.
— Що це ти таке говориш? Що вона зробила?
Вініфред прибрала скорботного вигляду.
— Погрожувала зашкодити собі. Ще казала про речі, які… ну, вона вочевидь марила.
— Що вона казала?
— Я не певна, що тобі варто це знати.
— Лора — сестра, — наполягала я. — Я маю право знати.
— Вона звинуватила Річарда в тому, що він намагався тебе вбити.
— Саме цими словами?
— Було зрозуміло, що вона має на увазі, — відповіла Вініфред.
— Ні, скажи, будь ласка, конкретно.
— Вона назвала його брехливим і зрадливим работорговцем, чудовиськом-дегенератом, яке поклоняється Мамоні.
— Я знаю, у неї бувають дивні погляди, і вона схильна висловлюватися дуже прямо. Але не можна замикати в божевільні людину тільки тому, що вона щось таке сказала.
— Це не все, — похмуро мовила Вініфред.
Щоб заспокоїти мене, Річард пояснив, що заклад не звичайний, не вікторіанських правил. То приватна клініка, дуже хороша, одна з найкращих. Санаторій «Белла Віста». Там про неї чудово подбають.
— Який там вид? — спитала я.
— Перепрошую?
— «Белла Віста» значить «гарний вид». То який він? Що Лора бачить, визираючи з вікна?
— Сподіваюся, ти не жартуєш, — сказала Вініфред.
— Ні. Це дуже важливо. Газон, садок, фонтан — що? Чи якийсь занехаяний провулок?
Вони не змогли відповісти. Річард запевняв, що це точно буде якийсь пейзаж, бо «Белла Віста» розташований за містом. Там гарні краєвиди.
— Ти там був?
— Розумію, люба, ти засмучена, — сказав він. — Може, тобі краще прилягти?
— Я щойно лежала. Скажи, будь ласка.
— Ні, я там не був. Звісно ж, ні.
— То звідки ти знаєш?
— Справді, Айріс, — мовила Вініфред. — Яка різниця?
— Я хочу її бачити.
Мені було важко повірити, що Лора раптом розбилася на друзки, але я ж звикла до її вивертів, вони не здавалися мені дивними. Я легко могла пропустити погіршення, красномовні ознаки крихкості розуму, якими б вони не були.
За словами Вініфред, лікарі сказали, що відвідувати Лору зараз заборонено. Вони на цьому наполягали. Сестра надто неврівноважена, крім того — схильна до насильства. Слід також зважати й на мій стан.
Я заплакала. Річард передав мені свого носовичка. Він був злегка накрохмалений, пахнув одеколоном.
— Тобі слід іще дещо знати, — сказала Вініфред. — Дуже неприємно.
— Може, це варто лишити на потім, — глухо мовив Річард.
— Це дуже болісно, — провадила Вініфред, удаючи, ніби вагається. Звісно ж, я наполягла, щоб мені негайно розповіли.
— Бідолашна дівчина стверджує, що вагітна, — сказала Вініфред. — Як і ти.
Я припинила плакати.
— Що? Справді вагітна?
— Звісно ж, ні. Як це можливо?
— І хто батько?
Я не могла собі уявити Лору, яка вигадує щось подібне ні сіло ні впало. Тобто кого вона може уявляти батьком?
— Вона відмовляється сказати, — відповів Річард.
— Звісно ж, вона в істериці, — додала Вініфред, — у неї все в голові змішалося. Вона наче вважає, що дитина, яку ти скоро народиш, насправді її, хоч і не може пояснити, як це. Це просто марення.
Річард похитав головою.
— Так сумно, — пробелькотів він тихим й урочистим тоном трунаря, наче його глушив товстий бордовий килим.
— Спеціаліст — психічний спеціаліст — сказав, що Лора тебе шалено ревнує, — продовжила Вініфред. — Ревнує в усьому, хоче жити твоїм життям, бути тобою — і це набуло такої форми. Він каже, що тебе краще тримати подалі від неї.
Вона трохи відпила зі своєї склянки.
— Ти зовсім нічого не підозрювала?
Бачите, яка вона була розумна.
Еймі народилася на початку квітня. Тоді під час пологів використовували ефір, тож я була не при свідомості. Вдихнула газ, відключилася, а коли отямилася, стала слабша й пласкіша. Дитини не було. Її забрали в дитячу кімнату, до інших. Дівчинка.
— З нею все гаразд? — спитала я. Мене це дуже хвилювало.
— Десять пальчиків на руках, десять на ногах, — радісно відповіла медсестра, — і нічого зайвого немає.
Її принесли мені пізніше того ж дня, загорнуту в рожеву ковдру. Я вже подумки дала їй ім’я. Еймі — та, яку люблять, і я дуже сподівалася, що хтось її любитиме. Щодо власної здатності любити або ж любити так сильно, як їй потрібно, мала сумніви. Я була розмазана надто тонким шаром і не думала, що від мене лишиться достатньо.
Еймі мала вигляд звичайного новонародженого немовляти — пласке личко, немов врізалася в стіну на повній швидкості. Волосся темне й довге. Вона скосила на мене очі під майже опущеними повіками, недовірливо глянула. Мені подумалося: «Народження — це такий удар, така неприємна несподіванка, ця перша жорстка зустріч із навколишнім». Мені було шкода цю крихітну істоту, і я присягнулася робити для неї все, що зможу.
Поки ми вивчали одна одну, прибули Вініфред із Річардом. Спочатку медсестра помилково вирішила, що це мої батьки.
— Ні, це гордий тато, — мовила Вініфред, і всі засміялися. Вони принесли мені квітів і вишукане дитяче придане: білі атласні бантики, ажурне плетення.