Його групу — трьох самців, двох самок і ту саму дівчину — заштовхнули до вузенького загончику. Хазяїна не було видно, але його присутність угадувалася; товариші Дима дивилися в землю або прямо перед собою, а він — він підняв голову і побачив.
Хазяїн вихопив із загону одну із самок. Звичним рухом, майже не докладаючи зусиль, затис її поміж колін; не звертаючи уваги на крики, вправно зв’язав руки і ноги. Почулося тихе стрекотіння, в усі сторони полетіли клапті шерсті; Хазяїн водив і водив стрекотливим пристроєм, поки самка не стала голою і рожевою, наче кишка, тоді Хазяїн розв’язав її і перекинув у сусідній загін. І потягнувся за наступним, і вихопив самця, який стояв поруч із Димом…
Він майже нічого не пам’ятав.
Голих і тремтячих, їх заштовхнули до барака. Здається, у довгих шухлядах горами лежала прекрасна їжа, і здається, його товариші, забувши про шок, взялися до їжі; Дим лежав у кутку, не в змозі піднятися на ноги.
…Коли Хазяїн затис його між коліньми і включив свою пекельну машинку, Дим закричав. Він хотів звернути на себе увагу Хазяїна, розчулити його совість, зупинити його, зрештою… Хазяїн гаркнув; Дим зустрівся очима з його поглядом і обм’як. І не здригнувся навіть тоді, коли його почали стригти.
Далі усе залишилось у пам’яті уривками.
І ось тепер він бачив тонкі ноги, які ступають по несвіжому вже сіні, чув хрускіт травинок під час жування — і водночас нісся нагору схилом, утікаючи від вовків, що його переслідували. Дивився на сухе суцвіття перед очима, шматочок корму, що вивалився з переповненої годівниці — і бачив ромашку, намальовану на білій стіні. Бігти… Повернутися… вовки. Що може бути гіршим, ніж жити як тварина? Жити як домашня тварина…
На підлогу лягла смуга світла. Відчинилися низькі двері; Дим напружилися — і знову обм’як. Навіть якщо все стадо піде прямо на бойню — він не зробить ні кроку. В усякому разі, ні кроку вбік…
У дверях стояв, скорчившись удвоє, Хазяїн. Дивився на людей, а ті не звертали на нього ніякісінької уваги. Дим лежав у темному кутку.
— Діва Донна, — сказав Хазяїн, і Диму здалося, що в нього заклало вуха. — Діва… Донна.
Ніхто не повернув голови. Всі продовжували жувати.
— Діва… Донна, — повторив Хазяїн, ніби сам собі дивуючись. — Хто тут… Діва Донна? Встань і підійди…
Жодного руху; отара втамовувала голод, і на обличчі Хазяїна позначилося розчарування навпіл із полегшенням. І двері стали зачинятися.
А в останню секунду — промінь світла на підлозі вже зовсім станув — погляд людини в дверях упав на іншу людину, у кутку, яка намагалася — і не могла — піднятися.
«…Але втеча відкрилася. Хазяї, незадоволені Лідером, хотіли обстригти його і відправити на бойню — але втрутився найголовніший Хазяїн. Він сказав: Лідер має рацію. Нехай йдуть; може, у них щось і вийде. Й дав їм із собою їжу і пиття, досить технологій і матеріалів, щоб заснувати свою Цивілізацію… Тільки зброї, щоб убивати інших, Хазяї не дали, а Лідер не взяв із собою…
Лідер і ті, хто пішов із ним, стали жити на кордоні кормних степів і кам’янистих передгір’їв. Вони заснували цивілізацію, встановили закони і стали жити в злагоді з ними… Вони стали плодити дітей, тих, які не знали, хто такі Хазяї. Вони стали вчити їх наукам, щоб діти вміли будувати будинки, і робити предмети, і використовувати технології…
Але прийшли вовки, яких спокушала легка здобич… Тоді ті, хто прийшов із Лідером, пошкодували про своє рішення. Але не всі. В них був вогонь, зброя, і в них була рішучість оборонятися. Здобич не була легкою, і вовки відступили. Але не назавжди».
Частина друга
…Після примарного простору, у якому жили Хазяї, світ під сонцем здався Диму дуже маленьким, зате надійним і яскравим. Він вийшов рано вранці і до заходу йшов зеленим, ситним пасовищем. Йшов, не піднявши з землі ні травинки, тільки зрідка затримуючись біля круглих рукотворних озер, щоб утамувати спрагу. Декілька разів на обрії з’являлися отари — ті отари, які спокійно паслися і раділи життю; Диму доводилося переборювати майже фізіологічне прагнення бути серед собі подібних. Він знав, що, загубившись серед тих, які жують, відпочивають, паруються, зможе нарешті зітхнути з полегшенням, розслабитися, забутись хоч ненадовго — і хоч Дим прекрасно розумів ціну такому відпочинку, спокуса все-таки була великою.