— Скільки дітей родити — теж з Хазяїном домовляєтеся?
Староста насупився:
— Ти язик притримай… Легко казати. І звинувачувати…
— Легко, — погодився Дим. — Ти знаєш, що зараз… там? Що таке вовки?
— Чи знаю я, — буркітливо відгукнувся староста. — Я, вважай, через вовків сюди і… Дітей рятував. Ось, — махнув рукою убік сплячих, — шестеро народилися, шестеро вижили, виросли, цілі.
— Мені повезло менше, — сухо зізнався Дим.
Староста довго, ніби випробовуючи, дивився йому в очі.
— Спершу страшно було, — нарешті зізнався староста. — Тепер — легше. Вовків немає. Жратви навалом. Улітку — підніжна, взимку Хазяїн брикетну дає, але не таку, як ми звикли, а набагато соковитішу… Правда, ти, напевно, брикетної не пробував? Ти ж чиновник?
— Пробував, — сказав Дим.
Староста, здається, злегка знітився:
— Ну от… Ось так. Живемо потихеньку.
— Не нудно? — запитав Дим.
Староста хмикнув:
— З вовками воно, звичайно, веселіше…
— Дітей учите?
Староста невиразно розвів руками:
— Дітей… які хочуть — тих учимо. Але більшість не хочуть. Не всі молоді читати вміють. А що робити? Таке життя… Не потрібно їм читати. Не подобається.
Дим прикрив очі:
— Уяви собі, що ти у Високому домі… Що тебе запросили як консультанта… що говорять про переселення до Хазяїв. І що хтось, противник такого переселення, каже: там ми виродимося, перетворимося в звичайну отару. Остаточно втратимо знання і досвід, якими володіли предки… Що ти заперечиш?
— Зроду не був у Високому домі, — з ворожістю відповів староста. — Я й у столиці всього раз був.
— Що ти заперечиш?
— Що їм — миліша влада, — староста насупився. — Поки вони сидять у Високому домі, поки вирішують, кому скільки брикетів на зиму… неначебто при владі. А коли виявляться під Хазяями — тоді й Високий дім не потрібний. Ніхто не потрібний. А хто хоче вчитися — нехай учиться, будь ласка. Я і своїм говорю: вчіться…
— А книг багато? — запитав Дим.
Староста знизав плечима:
— Штук шість. Підручники з математики, інженерної справи…
Дим помовчав. Староста дивився насторожено — чекав підступу.
— Ти задоволений життям? — запитав нарешті Дим.
— Уїдливий ти, — сказав староста. — Відчувається, що чиновник. А проста людина не запитує себе, задоволена вона життям чи ні. Вона просто живе. Дітей ростить…
— Тих, котрі не зайві, — сказав Дим.
— Ідіот! — гаркнув хазяїн так, що сопіння в кімнаті разом обірвалося. — Язика вкороти, наглядач стрижений! Я ж бачу, як ти дивишся, ми ж волю зрадили, під Хазяїном живемо, як худоба… А ось і ні! Вільні ми, вільніші за деяких. Живемо мирно, нікому не заважаємо… всім задоволені!
Дим мовчав.
Наступного дня він повернувся до Хазяїв. Той, з темними щитками на очах, здивувався його поверненню.
Ти ввійдеш, запитав Хазяїн, чи будеш зовні?
— Увійду, — сказав Дим.
Йому на диво хотілося простору і пустки хазяйського житла. Напевно, давали про себе знати дві доби в тісному будинку старости.
Дивно. Раніше Диму ніколи б не спало на думку називати такий будинок — тісним…
Я думав, ти залишишся з ними, сказав Хазяїн. Усі ваші — ті, хто приходять — хочуть такого життя. Хочуть туди.
Дим мовчав.
Йому хотілося сказати, що Лic-Лановий розписував стіни свого будинку квітами, а Діва Донна чудово співає. Що Цивілізація — не збіговисько розумних тварин, що не всі, живучи стадом, бачать сенс життя в одній тільки жуйці. Що жити разом — не обов’язково бути худобою без мізків. Йому хотілося говорити і говорити, виливати свою образу, нерозуміння і злість — але він мовчав, тому що Хазяїн однаково його б не зрозумів.
Як і він, Дим, ніяк не міг зрозуміти Хазяїна.
Адже були й вовки. Час минав, а вовки нікуди не поділися.
— Арті-Польовий винайшов спеціальні маячки, щоб відлякувати вовків, — сказав Дим, коли мовчання затяглося. — Але вовки змогли адаптуватися…
Навряд чи він придумав їх сам, сказав Хазяїн. Схожі технології колись існували в нас, певно, він віднайшов їх у якомусь старому джерелі…
— Ні, він їх винайшов, — уперто повторив Дим.
Хазяїн не повірив йому. Високі гострі плечі піднялися й опустилися: цей жест означав, що Дим може скільки завгодно тішити себе ілюзіями, думка ж Хазяїна не зміниться ні на стебло.
— Я хочу запитати тебе, — сказав Дим. — Перше: ти погодився б прийняти на своїх землях ще кілька громад? Багато? Дуже багато? Мільйон… людей? Таких як я?