— Ось, — Дим стяг із плечей свій бувалий у бувальцях балахон. Карі спершу прищулився, потім відхилився:
— Де це тебе? Не заразне, га?!
— Це стрижка, — сказав Дим. — Я був у Хазяїв.
Несподіванок не передбачалося.
Те, що ще недавно було країною, цивілізацією, розпалося тепер на вогнища, острівці. На кормних полях господарювали вовки; там же, захищаючись по можливості чи просто поклавшись на долю, маленькими отарами жили переселенці, які надали перевагу повному небезпек життю, а не повільній смерті від голоду.
Стара лінія укріплень ще трималася — великою мірою завдяки тому, що вовкам вистачало поживи в степу.
Дим пробрався за укріплення на світанку — одурілий від недосипання молодий солдат довго дивився на нього, ніби на примару, потім в’яло махнув рукою в бік міста:
— Якщо у тебе немає талонів на брикет, то краще й не сунутися…
Дим не почув попередження.
Через два дні він сидів у знайомому будинку з дзвіночком над вікном. У будинку було порожньо; ширми, акуратно складені, стояли біля стіни.
— Вибач, — сказав старий. — Почастувати тебе нічим. Ось, пригорща потерті з брикету…
— Дай води, — сказав Дим.
Старий сидів навпроти; Дим відпивав із залізного кухля ковток за ковтком; старий дивився на нього, і в цьому погляді був жах.
— Нічого страшного, — сказав Дим, поставивши на стіл порожній кухоль. — Ти бачиш — я не потрапив на бойню… І шерсть майже повністю відросла.
— Розкажи, — жадібно попросив старий, і Дим почав розповідати.
Старий слухав.
— …Вони живуть… як тобі пояснити? У них такий простір, як… як малина. Багато окремих пухирців… але ягода одна. Кожен живе у своєму колі простору. Кожен зайнятий собою… Ніхто нікого ні в чому не переконує. Я бачив одну… жінку, Хазяйку, що не їсть м’яса з принципу. Уявляєш? Але їй не приходить до голови сказати ще комусь, що м’ясо їсти не можна, що воно живе… Вони продовжують стригти шерсть і різати отари. Я не розумію, чому. Вони могли б уникнути цього… Але вони не розуміють. Їм не приходить до голови задуматися, що почуває не те що отара — родич, сусід… Їх це влаштовує. Вони вільні… зовсім. Космічно. Їм не страшно на самоті, їм не буває нудно, вони діють… самореалізуються. Малюють — ні для кого, для себе. Складають музику, яку ніхто не почує… Винаходять…
— А влада? — запитав старий.
— Наскільки я зрозумів, немає ніякої влади… Ніхто нікому не потрібен. Кожен має все, що побажає… сам по собі. Така стіна, що світиться, вони пальцем вказують на предмети, які потрібні… і за хвилину вже отримують усе, що хочуть.
— Відкіля?
— Не знаю, — у голосі Дима промайнуло роздратування. — Не важливо…
— Ще й як важливо, — сказав старий.
— Нам не дотягтися, — безнадійно кинув Дим, — до того бездонного кошика, з якої вони беруть свої блага… вони, напевно, заслужили їх. Вони їх самі зробили, винайшли, як винайшли нас, наприклад… Тільки ми їм не потрібні. Нас незручно різати, нас неприємно їсти.
— Але ти сказав, що є надія, — сказав старий по паузі.
— Так, — відгукнувся Дим.
І надовго замовчав.
— А діти? — знову запитав старий. — У них є діти? Як вони розмножуються?
— Не знаю, — сказав Дим. — Не буває такого, щоб чоловік і жінка жили разом. Здається, дітей їм привозять… відтіля ж, відкіля і все інше.
— З бездонного кошика? — посміхнувся старий.
— Так.
— А мої всі втекли до степу, — забарившись, сказав старий, і в голосі його прозвучали залишки гіркоти. — Кажуть, краще вовки, ніж голод…
Дим подивився на бурі крихти, що залишилися на дні брикету. Висипав на долоню; акуратно злизав:
— Є надія… Для життя. Для Цивілізації — немає надії.
— Що? — одними губами запитав старий.
— Ти мав рацію, ти, а не я… Лідер був владолюбцем і дурнем. Уся ця витівка від початку приречена… Ти не знаєш, Діва Донна жива ще?
— Лана-Гайова її звуть, — забарившись, сказав старий. — Діва Донна — прізвисько… псевдонім. Вона ще в місті, здається… але чому немає надії?
Дим опустив очі:
— Що у Високому домі?
— Нічого, — відгукнувся старий. — Якщо не зважати на персональні пайки… дуже скромні. Мені ось видали, по старій пам’яті… Після того, як ти пішов, тебе спершу позбавили посади. Потім представили до нагороди. Посмертно. Втім, уже все одно… Але чому немає надії?
— Все одно, — повторив Дим. — Бачиш…
…Слухай і не перебивай, сказав тоді Хазяїн.