Замолоду Євгенія любила лише живі квіти й завжди знаходила собі клаптик землі (під вікнами батьківської оселі, в палісадниках перед багатоповерхівками, на подвір’ї клініки, де працювала операційною сестрою) і з насолодою висівала їх, доглядала за ними, а коли доводилося полишати їх, тужила за своїми «дітлахами», бо вважала квіти найчудовішими і найбеззахиснішими витворами природи, й зрізала їх неохоче, у виняткових випадках: на день народженні Адася та на річницю їхнього весілля, подумки називаючи це «жертвопринесенням домашнім божествам». Жалкувала, що вони приречені зів’янути, але без пересади. До лиха, про яке вона заборонила собі згадувати, а я мушу згадати, бо воно ледве не вимикнуло її з життя.
Чотири роки тому, також восени, занедужав її дядько, котрий, подарувавши їй свою квартиру, купив будиночок у селищі аж біля Трускавця. І вона, доручивши чоловікові Ярчика, — єдиного тринадцятирічного сина, поїхала до нього. Й затрималася, бо з дядьком стався інсульт. Але Адась за роботою не вберіг хлопця. Скориставшись відсутністю батька, той запросив до себе кількох хлопців-наркоманів, з якими познайомився на вулиці. Вони спочатку «ширнули» його, а потім, уже неадекватному, згодували ще декілька «коліс», вичистили квартиру й утекли. А він помер від передозування. Сам-один, без батька й матері. А невдовзі залишив світ і дядько. Втративши водночас двох дорогих їй людей, Євгенія порізала собі вени. Лікарі порятували її, задурманили уколами й піґулками, й, увівши в транс, заборонили згадувати і про лихо, і про спробу самогубства. Й вона начебто призабула все. Аж поки чоловік не приніс букет червоних троянд (ще з крапельками роси), і їй воленс-неволенс довелося споглядати процес їхнього помирання.
«Чи страшно їм, коли ніж торкається стебла? Чи помирають вони з болем, як люди, проклинаючи того, хто їх підтяв, чи засинають тихо, безболісно, як після анестезії? Чи є у них душі, а якщо є, то куди подіваються: розвіюються вкупі з запахом чи повертаються в райські кущі?» — роздумувала Євгенія, аж поки не ототожнила себе зі зрізаними красунями й замість того, щоб одужувати, почала (цілком свідомо) в’янути разом з ними. Й замалим не схибнулася: вимагала в медсестри, щоб та засушила її між сторінками грубої книги або ж ошпарила її стебло кип’ятком, щоб хутчій зів’янути й нічого не відчувати.
Добре, що лікар здогадався, що спричинило її марення, й виніс з палати букет, з якого вже скапували пелюстки, схожі на закипілу кров, і заборонив Адасеві дарувати їй зрізані квіти, тим паче червоні.
Адась не повірив, що причиною погіршення її здоров’я були троянди, а не кепське лікування, проте приніс їй того ж дня кущик ніжно-рожевих альпійських фіалок у зеленому, життєрадісному кашпо. Милуючись ними — доглянутими, нагодованими, оточеними численними пуп’янками, вона почала підправлятися. І, полишаючи лікарню, взяла фіалку з собою. Дибаючи до Адася, який чекав її в прийомному покої, вона подумки дякувала їм за те, що вони не очамріли від запаху ліків і хлорки, не почорніли від її розпачу, а спили, не похлинувшись, якусь дещицю його, розбавивши морок, що обліг її душу, барвами світанку, й тепер якось можна жити… З Адасем, який біжить до неї, щоб сховати запазуш, наче найдорожчу коштовність, яка дивом випала з кощавої руки всесвітньої злодійки.
Домівка зустріла її напруженим мовчанням, як свекруха колишню невістку, котрої не сподівалася, і якимись незнайомими, ворожими їй запахами — запахами чужого гнізда. Щоб позбутися їх, вона щоранку пекла півсотні пиріжків з малиною, чорницею, яблуками. Кілька залишала Адасеві, котрий також пахнув їй чужиною, а решту несла до Володимирського собору й роздавала жебракам. Коли ті запитували, за кого мають молитися, вона відказувала: «За всіх, що зів’яли дочасно», — й, не заходячи в храм, поверталася додому.
Дорогою їй здавалося, що тілом вона зосталася під церквою з прошаками, а душею відходить усе далі й далі від себе, у той кращий світ, де наймиліші вже стужилися за нею…