Усвідомлюючи ще й цю нагальну необхідність — начистити й відполірувати взуття — Крістін побігла до будинку Каті, нагадуючи собі не забути розказати про Ісаака й Марії, яка вдома допомагала бабусі доглядати шестирічного Генріха і чотирирічного Карла. Виходило, що в неї просто не вистачало часу розповісти подрузі про поцілунок і запросини на свято, бо треба ж було ще позичити в Каті сукню, а потім забігти додому й перевдягтись, відмитись і зачесатись.
Триповерховий будинок Каті стояв біля самого тротуару, затиснутий між двох таких самих кам'яниць, і рожево-червоні пелюстки петуній, що сипалися з усіх шести зелених привіконних ящиків, рясно вкривали хідник. Крістін задерла голову, сподіваючись покликати подругу через відчинене вікно, та червоні штори були щільно запнуті. Вона постукала в двері й відступила на крок, а тонкі пальці знов і знов перебирали довгу косу, ніби сукали якусь невидиму нитку.
Здавалося, ціла година минула, коли Каті, нарешті, відчинила. Вона стояла в дверях усміхнена, в рясній сорочці та широкій синій спідниці, вишитих на грудях і подолі білими едельвейсами та пурпуровими серцями. Крістін здивувало, що Каті вбралася в костюм, який зазвичай одягають тільки на весілля чи велике свято. Цікаво, куди це вона зібралась. А потім Крістін помітила, що на блідих зазвичай щоках подруги цвітуть густі рум'янці, притаманні всім рудоволосим людям, а очі мають геть відсутній вираз. Здавалося, їй забракло повітря. Одну руку вона завела за спину, ніби ховала в ній щось від погляду Крістін.
— Що ти тут робиш? — запитала Каті, здмухуючи зі спітнілого лоба неслухняні пасемця.
Вона глянула кудись у бік, а потім захихотіла неприродно високим, писклявим сміхом.
— Що сталося? — поцікавилася Крістін. — Хто там у тебе?
— Мені зараз ніколи з тобою говорити, — відповіла Каті.
Із глибини будинку почулося чоловіче мурмотіння, й дівчина знову захихотіла. І раптом передумавши, сказала Крістін:
— Обіцяй, що мовчатимеш. Сама знаєш, як розійдеться мамця, коли взнає.
Каті була єдиною дитиною в батьків, і її мати, що частенько страждала на тривалі мігрені, рятунком від яких було тільки цілоденне лежання в затемненій спальні, постійно тремтіла над своєю пестункою. А батько, на п'ятнадцять років старший за тата Крістін, мав пекарню й лише лупав очима на свою схильну до драм і перебільшень дружину.
— Ти ж знаєш, що не скажу, — відповіла Крістін, жалкуючи, що не пішла прямо додому.
Усміхнена, наче виграла найбільший приз, блідою рукою тримаючись за розстебнений комірець білої сорочки, Каті витягла з-позад себе якогось хлопця. Він мав біляве розкуйовджене волосся й широкі, червоні розтріскані губи. Вдягнений у чорні брюки та синю камізельку, схожі на ті, в яких Ісаак зазвичай ходив до університету, він обома руками обіймав Каті за талію. Щокою притулившись до її плеча, хлопець вивчав Крістін колючим поглядом холодних блакитних очей.
— Це — Стефан Ейхман, — відрекомендувала Каті.— Він був у п'ятому класі, коли ми були в третьому, пам'ятаєш? Його родина переїхала до Берліна влітку перед шостим класом, але, на моє щастя, він щойно повернувся.
Крістін простягла руку для привітання й промовила:
— Guten Tag.[6] Вибачте, що не пам'ятаю вас.
— Я теж тебе не пам'ятаю, — відповів хлопець, ігноруючи її руку.
Із замріяними очима він притяг Каті ближче до себе й притулився носом до її вуха. Крістін засунула обидві руки до кишень і стисла правицею Ісааків оберіг.
— Ми зі Стефаном учора випадково наштовхнулись одне на одного у м'ясника, — сказала Каті, жартома відштовхуючи його губи від свого вуха. — Виявляється, у нас багато спільного. Він навчає мене англійської і пообіцяв повезти до Берліна в театр!
— Класно тобі,— відповіла Крістін. — Е-е, приємно було…
— Уяви, він може дістати контрамарки, — перервала її Каті, ледь не підстрибуючи на місці.— Стефанів батько був директором одного з тамтешніх театрів!
— Напевно, ваш батько — велика людина, — сказала Крістін, вигадуючи привід для втечі.
Каті раптом схаменулася, стисла губи й оглянулася на хлопця.