Після того як останню голу бранку було загнано до холодного бетонного приміщення, двері зачинили та замкнули з того боку. Тихі й перестрашені, жінки, тремтячи та переглядаючись, чекали на власну долю. Аж ось почувся металевий скрегіт і якесь бемкання. Потім із гучним шумом потужні струмені вдарили зі стелі. Хтось закричав, і кілька жінок кинулося до замкнених дверей.
Та зрозумівши, що на них ллється вода, а не газ, бранки почали сміятись і грайливо обливати одна одну. Виявилося, що до води було додано якийсь дезінфектор, бо швидко в багатьох почервоніли очі та почався кашель. Крістін схилила голову та заплющилась, але в ніздрях усе одно пекло. Через кілька хвилин душ закінчився й у протилежному від входу кінці кімнати прочинилися широкі двері. Дівчина майже не бачила, як їх переганяли до сусіднього приміщення. Очі сльозились, і не раз Крістін спотикалася та налітала на когось. Без жодного слова чиясь рука подала їй тюремний одяг і пару взуття. Лише згодом прозвучала команда:
— Вдягатися тільки після медичного огляду!
Отриманою одежею Крістін витерла очі та лице. Потім узулась у жорсткі черевики без шнурків. І тут вона усвідомила власну самотність і безпорадність.
На протилежному боці кімнати двоє группенфюрерів і чоловік зі стетоскопом чекали біля столу. Одна по одній до них підходили жінки. Солдати ставили їм якісь запитання та записували щось до журналів, а лікар заглядав жінкам в очі, вуха та роти.
А потім лікар показував направо чи наліво.
Ті, кого відправляли праворуч, на вигляд здорові дорослі жінки, натягали через голову тюремні роби, а ті, кого відправили ліворуч, немічні та хворі, знову мусили складати на купу щойно отримані одяг і взуття. Немовлят і зовсім маленьких дітей виривали з материнських рук і передавали жінкам у лівому гурті. Ридання чи благання нічого не важили, бо зліва вартові швидко заганяли всіх до іншого приміщення, виходу з якого не було видно.
Крістін підійшла до чоловіків біля столу, притискаючи одяг до грудей.
— Ім'я та прізвище? — запитав один із есесівців.
— Крістін Бельц, — відповіла вона, намагаючись, аби голос не виказав страху та невпевненості.— Я — не єврейка.
Группенфюрер розсміявся, та дівчина дивилася просто себе.
Лікар у товстих великих окулярах, що робили його очі занадто великими, зазирнув Крістін у рота, в очі та вуха. Вона почула важке серцебиття та дихання хворої людини. Крізь напіврозкриті губи його гарячий подих, разом із запахом справжньої кави та гнилих зубів, обпік шкіру обличчя.
— Адреса? — запитав группенфюрер.
— Гессенталь, Шеллергассе 5.
— Професія?
— Домогосподарка. Слідкую за садом, городом, куховарю, прибираю. Мене не повинно тут бути. Я — німкеня, помилково заарештована за допомогу єврею.
Слова оцтом обпікали язик, але Крістін знала, що Ісаак зрозуміє.
Другий группенфюрер підійшов ближче, щоб і собі подивитись.
— Умієте готувати справжні німецькі страви? — спитав він.
— Jawohl,[64]— відповіла дівчина, — я дуже гарно готую, гере группенфюрер.
— Підніміть руки, — наказав лікар, роблячи обертовий жест пальцем.
Крістін підняла руки та розвернулась.
— Нею ми замінимо кухарку табірного коменданта Ґрунштайна, — сказав другий группенфюрер тому, котрий записував прізвища та адреси.
Лікар показав іти праворуч.
«Дякую, коханий!» — подумала Крістін, тремтячи від полегшення. Вона через голову надягла тюремну форму та пройшла до сусіднього приміщення. Там інші бранки набивали номери на простягнутих лівицях новоприбулих. Коли до неї дійшла черга, Крістін уважно слідкувала за роботою молодої жінки. Вона не думала, що отримає номер на правий зап'ясток. Закінчивши, татуювальниця посміхнулась, і Крістін побачила, що в тої залишилося лише декілька жовтих зубів. Крістін поглянула на чорні, трохи скривавлені, цифри: «11091986».
— Тримай у чистоті, щоб не потрапила інфекція, — порадила татуювальниця.