Коли розтанули останні острівці снігу і на деревах, що виднілися на горизонті, почали розпускатися бруньки, збільшилася кількість потягів, у яких привозили полонених. Паровозні свистки гострими шпичаками кололи вуха Крістін, але в бараку майже не додавалося нових облич, із чого дівчина зробила висновок, що більшість привезених людей одразу відправляють до газових камер. Дивно, що досі не зчинилось бунту, бо співвідношення охоронців до в'язнів уже сягнуло одного до двадцятьох.
Дуже скоро весь табір укрився тонким шаром попелу, і в'язні, маршируючи на роботу й назад, утоптували його в розгрузлу землю. Крістін подумала, що тутешні ґрунти вже ніколи не будуть такими, як до війни. Народжені із землі до неї і повертаються.
Прах до праху… Тільки земля не забуде і не пробачить.
Із настанням теплої погоди до Дахау привезли десятки тисяч в'язнів з інших таборів, розташованих поза межами Німеччини. Крістін дуже здивувалася, побачивши жінок у тюремних робах із немовлятами на руках і цілі загони зв'язаних однією мотузкою дітей, яких тримали окремо від батьків. Кількість полонених стрімко зросла, й у бараках не вистачало місця. Хворих уже не відділяли від здорових, і щодня сотні людей помирали від тифу. Новоприбулі пояснювали свою появу тим, що союзники наближаються з усіх боків, і нацисти прибирають небажаних свідків своїх злочинів.
Як і раніше, певну кількість в'язнів залучали до роботи на приймальному пункті, з них формували так звані зондеркоманди — спецпідрозділи, до чиїх обов'язків належало перевіряти трупи на предмет дорогоцінностей, переносити мертві тіла до крематорію та прибирати в газових камерах. За це їх переводили до ліпшого барака та трохи краще годували. Спочатку Крістін не могла повірити, що хтось добровільно здатен погодитися на таку роботу, та пізніше зрозуміла, що для багатьох це був єдиний шанс трохи довше протриматися в цьому жахітті, на якийсь час продовжити власне життя. Проте, по кількох місяцях такого служіння зондеркоманду в повному складі розстрілювали, замінюючи на інших, більш дужих в'язнів. Нещодавно дівчина почула, що кількість зондеркоманд зросла вдвічі так, ніби нацисти мусили поспішати.
Уночі відгомін бомбардування чувся щоразу ближче і навіть іноді долинало виття повітряних сирен. На початку квітня перші бомби впали на воєнні заводи поблизу табору. На щастя, нальоти відбулися серед ночі, коли на фабриках майже не було робітників-полонених. Паровозні свистки більше не дратували Крістін, бо потяги перестали надходити. Союзницькі бомби пошкодили залізницю, й до табору перестали доставляти продукти. Зникли електрика та телефонний зв'язок. Воду підвозили автоцистернами. В'язнів перестали годувати, і для обслуги відмінили душ. Крістін відрами носила воду для змивання в туалеті та щоб нагріти й наповнити ванну комендантові.
Із погіршенням умов життя солдати й охоронці як показалися: вони перестали шукати приводу, щоб когось застрелити. На ранкових обходах почастішало побиття в'язнів, крики і зросла загальна істерія. Крістін чула, як жінки в бараку говорять про те, що варта почала влаштовувати серед полонених перегони під час марширування на роботу чи роздавання щоденної пайки. Тому, хто програвав, діставалася куля в голову. Комендант табору сидів за столом сердитий, мало їв, але дуже багато пив.
Одного ясного весняного ранку Крістін повільно йшла табором до обійстя коменданта. Погляд її блукав у довколишніх полях, радіючи синьому небу та молодій травичці. «Як може світ бути таким прекрасним у цьому жахливому місці? — дивувалася вона подумки. — Чому природа залишається чистою та невинною, коли навколо так багато горя та смертей?»
Аж ось на чоловічій половині вона помітила сотні вишикуваних рядами в'язнів, які тримали в руках лопати та заступи. Два десятки озброєних вартових із німецькими вівчарками підганяли полонених до бічних воріт, що виходили в поля. Крістін зупинилася, поглядом відшукуючи Ісаака серед сірих виснажених облич.
Ісаак ішов, опустивши голову, на чолі колони. На плечі він ніс лопату так, ніби вона небувалим тягарем притискала його до землі. Дівчина ледь упізнала коханого в цьому зсутуленому змореному чоловікові. Вочевидь, у нього вже не залишилося ні сил, ні бажання жити. У Крістін перехопило дух. Вона вже бачила таких в'язнів, вони помирали найшвидше. Але дівчина не могла цього допустити. Вона мусила щось зробити, щоб повернути Ісаакові віру в життя.
Вартові, зайняті пильнуванням полонених і собаками, чи не помітили її присутності, чи просто не звернули уваги. Вона підбігла ближче до паркану. Тепер Ісаак лише за кілька футів від неї механічно переставляв ноги, втупивши погляд у землю. Та от він підвів голову, повернувся і подивився просто в очі Крістін. У його погляді не було жодної іскри життя чи надії. За мить він уже відвернувся, продовжуючи автоматичний рух уперед. Дівчина відчула, що втрачає опертя. Треба було щось робити, й вона пішла поруч із Ісааком по свій бік паркану. Не в змозі ні на що зважитися, вона провела колону до виходу з табору.