До вечора нерухомо пролежала на нарах у порожньому бараці. Нервове виснаження занурило її свідомість у глибокий, сповнений жахів сон, який, проте, не був тривалим. Щокілька годин Крістін прокидалась, заходилася в кашлі та наново переживала раптове усвідомлення Ісаакової загибелі. Горе та розпач гарячою хвилею накочувалися на неї, перетворивши всі нутрощі на важку каменюку.
Але її не похопилися. Ніхто так і не прийшов, аби розстріляти дівчину за неробство. Ввечері жінки повернулися з роботи, та жодна не заговорила до Крістін. Барак був переповнений, наче діжка з оселедцями, й ув'язнені як ніколи розуміли залежність власного життя від будь-якої випадковості. Це змушувало всіх опікуватися виключно власними справами. Бранки рухалися повільно та цілеспрямовано, втупивши очі в землю, зігнувши спини, заблукані кожна у власному стражданні.
Цілу ніч Крістін то засинала, то просиналась. Їй снилася мамина кухня, щаслива родина, якісь світлі фрагменти минулого життя упереміш із картинами скривавленого Ісаакового тіла на узліссі. Коли перші світанкові промені крізь щілини в стелі прокралися до бараку, дівчина вже давно не спала, тихо лежачи на нарах і чекаючи невідомо чого.
Жінки мовчазно злазили з нар і виходили на ранкову перекличку. Крістін глибоко вдихнула, вишукуючи в собі сили підвестись і піти з ними, та змогла тільки підповзти до краю нар. Із заплющеними очима вона лежала, дослухаючись до звичного викрикування прізвищ, до лайки, плачу та поодиноких пострілів. Але нічого цього не було. Тиша стояла така, ніби в усьому таборі, крім неї, не було жодної живої душі. Вона уявила, що так і є, що вона залишилася сама на всі бараки, мов поодинокий мрець у надзвичайно брудній труні серед порожніх могил. Аж ось, спочатку далеко та потім ближче і ближче, почулося важке двигтіння землі, по якій рухались танки. Десь зарепетували жінки. Гуркіт швидко наближався. Якісь люди пробігли повз відчинені двері бараку. Потім якась жінка-в'язень забігла в середину та прокричала:
— Американці!
Вона диким поглядом обпекла Крістін, підбігла до неї й ухопивши за плечі, прокричала знову:
— Прийшли американці. Нас урятовано! Вставай!
Перш ніж Крістін хоч якось відреагувала на цю новину, навіжена вибігла з бараку й понеслася далі, вимахуючи в повітрі кістлявими руками.
Дівчина закрила лице руками.
— О Ісааку! — вигукнула вона. — Іще один день… Тобі треба було протриматися тільки ще один день!
Вона звично скривилась від жалю, та сліз не було. Організм уже зневоднився чи, може, просто закінчились сльози. Тоді вона спустилася з нар і вийшла з бараку.
Мжичило. Маленькі холодні крапельки падали з низьких сірих хмар, збираючись на землі в нерівні коричневі калюжі. Дівчина поморгала на дощ, а потім обійняла себе руками, намагаючись не тремтіти. У грудях боліло, і щохвилини назовні виривався глибокий важкий кашель. На дворі виявилося повно в'язнів, які поодинці та групами бігли в бік центрального входу. Разом з іншими жінками Крістін рушила до головних воріт, через які вічність тому зайшла до Дахау. Поверх голів їй було видно два танки і з півдюжини військових вантажівок із білими зірками на дверцятах. Ворота блокував ряд солдатів, але на обох сторожових вежах майоріли білі прапори.
Американські солдати заарештовували унтер-офіцерів, наглядачів і вартових. Їх обеззброювали, зв'язували руки за спиною та відганяли до військових вантажівок. Праворуч дюжина американців щось викрикувала та цілила рушницями в гурт есесівців, у якому було близько сотні охоронців. Частина з них мала розгублений вигляд людей, які змушені були здатись, але інші дивилися на ворогів суворо і насуплено. Крістін пошукала очима коменданта і Стефана, проте ні того, ні того не побачила. У тому гурті вона не помітила жодного високого чину, котрі, як знала, керували табором.
Якийсь чоловік із увімкненою кінокамерою ходив біля натовпу, ще один фотографував. Інші американці стояли біля паркану, тримаючи автомати напоготові, пильнуючи дедалі зростаючий натовп із ходячих мерців, що поволі насувався на колись електрифіковану огорожу. Під вежею група чоловіків зібралася біля одного американця, лаючись і показуючи на полонених есесівців. Хтось грозив у небо кулаками, а інший підняв камінь і кинув у колишніх вартових. Він поцілив одного з есесівців у лоба. Той, не вірячи в реальність усього, що відбувається, приклав руку до рани, а потім довго роздивлявся скривавлені пальці. Інший в'язень підбіг до американця, вихопив у нього пістолет і стрелив в одного з вартових у голову. Перш ніж його встигли зупинити, чоловік наставив дуло собі до скроні, підвів очі до неба й натис на гачок. Коліна підломились, а голова вибухнула кривавим фонтаном — в'язень упав на землю. Американський солдат забрав зброю з мертвої руки та навів її на інших бранців, наказуючи їм відступити. Ті відійшли на кілька кроків назад. На одній із вантажівок показався офіцер-американець із гучномовцем у руці.