Американці мовчки, обома руками притискаючи автомати до грудей, провели цікавих до газових камер. Потім їм показали дерев'яні возики зі свіжими слідами крові, на яких перевозили мертвих до крематорію. На деяких іще лежали трупи, що так і не потрапили до пекельного вогню. Голі тіла купами валялися, забуті й більше нікому не потрібні. Далі екскурсантів завели до будівлі крематорію з його велетенськими, повними попелу та залишків кісток печами.
Крістін і Ханна, як і решта в'язнів, не входили до цих двох страшних будівель. Вони жахалися навіть близькості до газових камер і крематорію. Коли процесія знову вийшла на двір, американці роздали лопати всім чоловікам і жінкам, які не тримали на руках дітей.
— Що вони роблять? — запитала Крістін із завмиранням серця. — Невже їх усіх розстріляють?
— Їх змушують поховати мерців, — сказав Ганс.
Крістін сковтнула й огледілась навсібіч, не в змозі примиритися з побаченим. «Вони що, звинувачують цивільне населення в тому, що тут відбувалося? — думала вона. — Невже цих людей змусять відповідати за те, що тихо спостерігали й не зупинили нацистів?» Вона згадала бабусю та покійного дідуся, маму, Марію та братів, як вони, перестрашені та голодні, ховалися від бомбардувань у винному погребі. Невже і їх звинуватять у тому, що коїлося з гессентальськими в'язнями? Тому, коли солдат наказав одному з дідів узяти з ношів труп, вона зробила крок уперед.
— Навіщо ви це робите? — прокричала вона в надії, що хтось із американців розуміє німецьку.
Солдати обернулися в її бік.
— Чого вона хоче? — спитав у Ханни якийсь в'язень.
— Крістін! — сказала їй Ханна. — Не втручайся.
— Вони не винні,— відповіла Крістін подрузі.— Як вони могли зупинити нацистів? Хіба хтось із них міг бодай щось зробити та залишитися живим?
Усі мовчали, а потім один в'язень сказав:
— Вони навіть не намагалися.
У натовпі почулися викрики польською та французькою. Потім у бік екскурсантів полетів камінь. Хлопчик, поцілений у голову, приклавши руку до скроні, заплакав і сховав лице в материному фартусі.
Крістін стала перед натовпом полонених і прокричала:
— Ці люди нічого вам не зробили!
Їй відповів злий чоловічий голос:
— А де ж твій коханець-комендант? Чому він не тут, не відповідає за скоєне?
— Він намагався розказати людям про Дахау, — прокричала Крістін, але її ніхто не слухав. — Чому ви гадаєте, що до цих людей дослухалися б? — махнула вона в бік німців біля траншеї.
— Брехуха! — звинуватив чоловічий голос.
Крістін знов обернулася. Цивільні німці потроху розвантажували ноші. Чоловіки старечими руками опускали трупи до ями, а жінки присипали їх землею.
Крістін закашлялася від обурення. Спробувала згадати ті кільканадцять англійських слів, яких колись навчив її Ісаак, та намарно. Це було ціле життя тому! І все ж таки вона підійшла до американців, сподіваючись пояснити їм на мигах.
— Вони цього не робили, — сказала вона.
Солдат перехопив автомат і подивився на неї.
— Ви не знаєте, що їм самим довелося пережити! — продовжила Крістін.
Ганс потяг її за руку.
— Давай заберемо її звідси, — сказав він сестрі.
— Треба їм пояснити, — не заспокоювалася Крістін.
Ганс потяг її до бараків.
— Американці мусять знати, що ці люди ні в чому не винні,— упиралася Крістін.
І тут Ханна не витримала. Вона подивилася подрузі в очі та прокричала обурено:
— Звідкіль я знаю, що ніхто з них не продав свого сусіда-єврея за буханець хліба?
Крістін припинила опір і дозволила відвести себе до порожнього барака.
— То може, й мені піти й поховати кілька трупів? — гірко поцікавилася вона у Ханни.
Подруга подивилася назад, у бік крематорію.
— Ні,— відповіла вона, заперечно хитаючи головою, — тобі не треба.
— Американці не знають, що довелося пережити цим людям, — продовжила Крістін свою думку. — Вони мусять знати про продуктові картки та гестапо! Їм треба розказати про міста і села, вщент зруйновані бомбами!
— Вони знають про бомби, — втрутився Ганс, — бо самі ж їх скидали. Чи ти забула?
— Так, комендант мав рацію, — по хвилі сказала Крістін, витираючи сльози, — брутальні дії стають військовими злочинами, тільки коли війну програно.
Крістін забилася в куток товарного вагона, замість подушки підклавши під голову пальто. Вона заплющилась у надії, що одноманітне погойдування та постукування заколише її. Сон видавався жаданою втечею від реальності. До Дахау вона їхала стоячи впритул до багатьох інших в'язнів, а зараз усім вистачало місця. Крім того, американці насипали на підлогу соломи, з якої кожен зробив собі зручне сидіння чи підстилку. Вона також допомагала хоч трохи перебити трупний запах, що в'ївся в дощані стіни та підлогу. Американці видали подорожнім по ковдрі й усередині вагонів поставили воду та їжу. Та попри беззаперечність того, що тепер їхати було набагато зручніше, ніщо у світі не могло повернути самотнім пасажирам цього потягу родичів і знайомих, із якими вони їхали до Дахау. Цей факт робив мандрівку не менш сумною та гіркою і змушував більшість колишніх в'язнів шукати втіхи вві сні, тихому риданні чи молитві.