Зранку американці проголосили, що спочатку звільнять жінок, а чоловіки мають залишитися до завтра. Потяг відвезе їх до містечка, де всіх буде тимчасово заселено до транспортного барака, звідки інші американські солдати розвозитимуть їх по домівках. За годину, коли перший потяг із чахканням і кахканням під'їхав до перону, натовп загудів.
Повними жаху очима вчорашні в'язні дивилися на те, як колеса перестають крутитись, як відчиняють важкі залізні двері, як із вагонів зістрибують веселі американці. Не побачивши нічого страшного, натовп зітхнув із полегкістю. А солдати, помітивши, в якому жалюгідному стані були люди біля перону, почали діставати з кишень і роздавати жуйку, цукерки та все, що мали з собою.
По багатьох годинах, що минули після розставання, Крістін згадала усміхнені обличчя Ханни та Ганса, котрі махали їй услід руками, стоячи пліч-о-пліч біля виходу з табору. Звичайно ж, Ханна вирішила залишитися з братом і їхати додому разом з ним. Подруга вивчила напам'ять адресу Крістін і пообіцяла написати їй, щойно вони знайдуть собі постійне житло і роботу. Вони не знали, де й коли це буде, але, напевно, не в Німеччині.
Крістін не могла припинити думати про Дахау. Його сторожові вежі, паркани з колючого дроту, темні бараки, високі труби крематорію залишаться з дівчиною назавжди. Доживши навіть до ста десяти років, вона не зможе забути землисто-сірого кольору Дахау, кольору, що до смерті нагадуватиме їй про попіл, виснажені обличчя в'язнів, бліде січневе небо над табором смерті.
Прокинулася вона, коли потяг гальмував, під'їжджаючи до якоїсь станції. В грудях пекло, все тіло боліло. Дівчина спробувала підвестись, але це вдалося не відразу. Шия заніміла, руки та ноги затерпли від незручної пози. Відкашлявшись, Крістін накинула на плечі пальто і вийшла з вагона слідом за іншими.
Притискаючи до себе хліб і одяг, узяті з собою з Дахау, нещодавно звільнені жінки тихо вишикувалися в чергу на пероні та терпляче чекали, коли американські солдати запишуть їхні дані. Крістін і сама не зрозуміла, як опинилася біля жінки, котра забула власну адресу.
— Мене звати Сара Хвайнштайн, — плакала вона, — а чоловіка звати Урі… але він уже мертвий. Я не пам'ятаю назви містечка, де ми жили. Я вже нічого не пам'ятаю! — Жінка махала руками, ніби відганяла невидимих мух. — Мені вже все одно, що буде далі. Всі мої родичі мертві! Мені до всього байдуже!
— Але хтось із ваших рідних мусив вижити, — сказала Крістін.
Жінка не відреагувала. Тоді дівчина почала називати всі міста і містечка, що тільки спадали їй на думку, але дама лише заперечно хитала головою.
— Чим можу допомогти? — звернувся до них американець поганою німецькою.
— Вона забула, де живе, — відповіла йому Крістін, бажаючи додати, що жінка збожеволіла. «Ми всі тут — божевільні», — подумала дівчина й не стала звертати увагу солдата на очевидне.
Американець здвигнув плечима та похитав головою.
Крістін усвідомила, що він ані слова не зрозумів. Його німецької було для цього замало. І знову вона спробувала згадати ті кілька англійських слів, що знала, та вони не згадувалися. Голова відмовлялася працювати. Американець широко всміхався, та його усмішка була силуваною, у погляді світилися старанно приховуваний жах і жалість. Дівчина спробувала уявити, ким може йому видаватись. Блакитні очі на блідому кістлявому лиці, чахлик невмирущий із кількома дюймами брудного волосся на голові.
— Англійська? — з надією запитав він.
Крістін похитала головою.
— Ім'я? Namen?[76] — спитав він, показуючи на божевільну жінку.
— Сара Хвайнштайн, — відповіла Крістін.
— Capo, — звернувся він до жінки, нахилившись, аби дивитися їй у вічі,— Bitte, kommen,[77] ходімо зі мною.
Він був високий, білявий і блакитноокий — зразковий арієць гітлерівської армії. Світлі пасма вибивалися з-під шолома й обкручувалися навколо вух. Уперше Крістін помітила, як охайно виглядають американські солдати, зовсім не так, як її батько, коли повернувся з полону. Він був обдертий і виснажений, а американські солдати всі променилися здоров'ям і міццю. Їхні рожеві щоки та чистенькі форми були як намальовані.