— Маріє, Генріху, — заволала мати на весь провулок, — ідіть сюди, допоможіть! Наша Крістін — удома. Вона жива! — Мама гладила дочку по запалих щоках і коротенькому волоссю. — Любенька моя, що вони з тобою зробили? Нічого. Тепер ти — в безпеці. Все буде добре. Я подбаю про тебе.
Крістін іще відчула, як сильні руки піднімають її із землі, як мамця гладить її лице, побачила шолом і блакитні очі американця, а потім полинула в суцільну чорноту.
Спочатку Крістін не зрозуміла, де вона є. М'якість під щокою, запах лужного мила ніяк не могли бути реальністю. Але потім до неї дійшло, що лежить вдягнена, замотана в ковдру і дрібно тремтить усім тілом. Тільки пальто і черевики кудись поділися. То не могли бути табірні нари. Голі тверді дошки перетворилися на щось м'яке та широке, і під головою, напевно, лежить подушка. Почувся приглушений шепіт знайомих голосів, і теплі пальці торкнулися скроні. І тоді вона згадала. Слава Богу, тепер — удома! Крістін глипнула кілька разів, а потім подивилася на рідних. Мати з бабусею навколішки стояли біля канапи та дивилися на неї стурбованими очима.
— Із тобою все гаразд? — спитала мамця.
— Так, — прошепотіла Крістін.
Бабуся поклала долоню на щоку Крістін і поцілувала її в лоба.
— Ласкаво просимо додому, Kleinkind,[82]— промовила вона тремтливим голосом.
Позад них за столом сиділи Карл і Генріх, спостерігаючи за цією сценою тривожними очима. Вдягнені в багато разів перешиті сорочки та штани, вони були так само блідими та схудлими, як бабуся з мамцею. Шість воєнних років залишили осад мовчазного смутку в хлоп'ячих поглядах. А з іншого кінця канапи на неї дивився хтось чужий. Дівчина мала трохи довше волосся, ніж сама Крістін. Спочатку подумалося, що то — Ханна, та подруга була темнішою. На дівчину дивилася білявка з голубими, а не карими, як у Ханни, очима. Крім того, чужинка хоч і була дуже худою, але не дотягала до напівпрозорості Ханни. Незнайомка встала, обійшла мамцю та бабусю й опустилася на коліна біля Крістін. Дівчина скрикнула, впізнавши Марію. Непевними пальцями доторкнулася до сестриного коротенького волосся. Марія взяла долоню Крістін у свою та притулила до своєї гарячої і мокрої від сліз щоки.
— Що з тобою сталося? — прошепотіла Крістін.
— Мене з іншими дівчатами було послано на схід, — сказала Марія. — Ми допомагали жінкам і немічним дідам копати протитанкові траншеї. Та потім росіяни прорвали фронт і…— Марія зупинилась, ковтаючи сльози. Підборіддя затремтіло, слова стали ледь чутними. — Небагато хто пережив ті кілька перших днів. Довелося перевдягатися хлопцями, щоб росіяни дали нам спокій.
— О боже! — вигукнула Крістін.
— Мені не треба було її відпускати, — винуватим голосом сказала мамця. — Треба було сховати на горищі разом із хлопцями. Треба було якось захистити мою маленьку Марію. Я мусила б захистити вас обох.
— Це — не твоя провина, мамо, — сказала Марія, косячись оком на Крістін. — Я повернулася додому живою, іншим дівчатам не так пощастило.
Крістін витягла руку з-під ковдри й обійняла сестру. Марія притиснулася до неї. Худенькі плечі здригалися в беззвучному риданні. Та по хвилині дівчина відсторонилась і, витираючи мокре обличчя рукавом, підвелась.
— Не можу повірити, що ми — знову разом, — сказала Крістін, намагаючись сісти на канапі.— Я вже й не сподівалася ще колись вас усіх побачити. А тато? — Вона поглянула на мамцю. — 3 ним усе гаразд?
— Твій батько живий, — відповіла мамця, ледь усміхаючись. — Буквально напередодні отримали від нього звістку. А тепер лягай. Що тобі принести? Хочеш їсти чи, може, пити?
Крістін, нарешті, вдалося сісти. Руки та ноги тремтіли, голова хилилася до подушки.
— Помираю з голоду, — сказала вона, відкидаючи ковдру, — але найперше хочу гарячу ванну.
Мама з Марією спробували її підняти, та Крістін відмовилася від допомоги й підвелася самотужки.
— Чи є вогонь у печі? — поцікавилася вона.
— Так, — відповіла мамця, — але в тебе жар, тому і тремтиш.
Крістін, похитуючись, стояла біля канапи й обіймала себе руками.
— Нічого, все буде добре, — сказала вона мамі, а потім звернулася до братів. — Карле, Генріху, я така рада вас знову бачити!
Хлопці підійшли та похапцем обійняли старшу сестру, а потім відступили, підозріливо поглядаючи на неї з-під насуплених брів. Крістін усміхнулась до них, показуючи, що з нею все гаразд, і попрямувала з кімнати. Марія і мамця ледь не наступали їй на п'яти, у будь-який момент готові підтримати, якщо вона впаде. Бабуся та хлопці замикали процесію.