Джек знову глянув на мамцю, а потім, червоніючи, поцікавився у Крістін:
— Friends?[85]
Це слово вона зрозуміла, та не знала, що відповісти. З одного боку, американець допоміг їй дістатися додому, і треба було б виявити ввічливість, але, з іншого, дівчині хотілося, щоб її не чіпали, окрім того, він — солдат, а вона страшенно втомилася від війни та військових.
Перш ніж Крістін устигла щось сказати, він із внутрішньої кишені дістав пригорщу загорнутих у коричнюватий сріблястий папір пластинок — металеві жетони дзвякнули під сорочкою. Дівчина впізнала назву «HERSHEY»,[86] такий самий напис був на солодощах, підібраних Карлом і Генріхом на вулиці. Джек простягнув їй цукерки разом із бляшанкою. Крістін відступила назад. Марія поділилася з нею чутками про те, що американці солодощами розплачуються з німецькими дівчатами за секс. Вона прикусила язик і подивилася в бік, та потім зусиллям волі змусила себе глянути на гостя.
— Ні,— твердо сказала Крістін.
Він підійшов ближче, тримаючи подарунки у витягнутих руках. Дівчина заперечливо похитала головою, і показала йому на двері, шукаючи очима мамцю, бажаючи впевнитися, що вона ще там.
— Good bye,[87]— попрощалася Крістін, язик чіплявся за зуби, дуже повільно вимовляючи щойно згадані слова.
Джек усе зрозумів, і його широка усмішка зів'яла. Дівчину здивувало, як щиро він засмутився. Крістін майже чекала, що він наполягатиме, та солдат спокійно поклав подарунки на цементну підлогу тераси. На мить вона злякалася, що зараз він зніме з плеча автомат. Але Джек покірно підняв руки, ніби здавався на милість переможців, іще раз усміхнувся, кивнув і розвернувся до дверей.
— Ma'am,[88] — відсалютував він мамці та зник у передпокої.
Мати нагородила Крістін стурбованим поглядом, а потім поспішила за американцем, аби відчинити йому парадні двері.
Наступний день виявився холодним і дощовим. За такої погоди Крістін ставало гірше, бо сіре низьке небо і вогкість нагадували події, про які вона воліла б швидше забути. Дівчина сиділа на канапі, загорнена в ковдру, і намагалася читати в тьмяній вітальні. Поруч бабуся штопала шкарпетки. Мамця з Марією на кухні готували обід. Батька не було вдома, він шукав роботу. Якби ж то вони мали хоч трохи вугілля, щоб вигнати прохолоду бодай із цієї однієї кімнати! Та це було тільки мрією. Ще залишалося трохи дров, але їх намагалися використовувати якомога ощадливіше і тільки для куховарства. Намагаючись зосередитися на читанні, Крістін великим пальцем лівої руки погладжувала татуювання на правому зап'ястку. Та слова стрибали по сторінці, не даючись до розуміння, тоді дівчина взялася розглядати зморшки на бабусиному обличчі. «Як їй удається продовжувати жити без дідуся? — подумки запитувала себе Крістін. — Чи я теж так зможу? Невже це відчуття переполовиненого серця ніколи не зникне?»
Вона вже зовсім зібралась розплакатись, але до кімнати вбіг Генріх із великою сріблястою бляшанкою в руці, за ним збуджено підстрибував Карл.
— Що це? — запитав Генріх.
Крістін поклала книжку на коліна.
— Не знаю, — відповіла вона. — Піди й поклади, де взяв.
— Мамця сказала, це залишив американець. Нам цікаво, що там усередині,— втрутився Карл.
— Викиньте, — сказала бабуся, — воно може бути отруйним.
Крістін відкинула ковдру і встала з канапи.
— Напевно, там щось їстівне.
До кімнати увійшла мамця, тримаючи паруючу каструлю за обгорнуті рушником металеві ручки.
— Що відбувається? — поцікавилася вона. — Час накривати на стіл до обіду.
Вона поставила свою ношу в центрі стола і підняла кришку. Довгі коричнюваті смужки яєчної локшини плавали в прозорому бульйоні. Яєчний суп — улюблена страва Марії. Локшину для нього готували самі з борошна та яєць.
Генріх поставив бляшанку на стіл, і брати сіли, не зводячи з неї очей.
— Можна ми відкриємо? — запитав Генріх.
Бабуся встала з канапи та перевальцем підійшла до них. Коли до вітальні ввійшла Марія з розпухлими від сліз повіками, мамця з розумінням поглянула на Крістін. Вони обидві вже не вперше чули серед ночі, як плаче молодша з сестер.
Коли Крістін уперше почула ридання Марії, то поспішила до неї. Старша сестра прослизнула під ковдру до молодшої, намагаючись обійняти її, розвернути до себе, покласти її голову собі на плече. Та Марія не піддалася лагідному торсанню й залишилася лежати на боці, обличчям до стіни.