Выбрать главу

— Я теж тебе люблю. — Марія обійняла Крістін однією рукою. — У мене все добре, правда.

— Точно?

— Так. Іди спати.

Знехотя Крістін наостанок обійняла Марію і повернулася до власної спальні в надії, що хоч якось допомогла сестрі. Та, почувши наступної ночі тихе ридання, не могла стримати підсвідомого страху, що стиснув серце. Чомусь їй видалося, що сльози Марії є ознакою того, що пережиті жахіття ніколи їх не відпустять. Але щоразу коли дівчина підходила до дверей сестриної спальні, там усе стихало.

А зараз у їдальні мамця знову накрила кришкою суп, і сестри сіли за стіл поруч.

— Як гадаєш, що в бляшанці? — спитала старша сестра молодшу.

Марія витерла ніс рукавом і знизала плечима.

— Карле, принеси консервний ключ, — сказала мамця.

— І шоколадки, — додала Крістін.

Хлопець приніс із кухні консервний ключ і віддав його Крістін, а та відкрила сріблясту бляшанку, повну якоїсь густої світло-коричневої пасти. Мамця дістала з бічної шухляди чайні ложки, занурила одну в цю дивну речовину, а потім подала найменшому синові. Карл покуштував дивну клейкувату субстанцію, зробив круглі очі й увесь аж засяяв від задоволення. Потім лизнув іще раз. Генріх ухопив ложку і теж поліз до бляшанки.

— Що воно таке? — запитала у них Крістін.

— Не знаю, — сказав Генріх, — але смачно!

Крістін обережно набрала на кінчик ложки дивної, трохи схожої на крем маси, а потім покуштувала. На смак дивна паста чимось нагадувала дикі горішки, що ростуть у лісі на пагорбах, тільки була вона набагато солодшою і м'якою, як масло. Нічого смачнішого вона не їла вже багато років.

— М-м-м… смакота! — Дівчина взяла чисту ложку, набрала з бляшанки та подала Марії. Потім відкрила дві шоколадки і роздала всім по шматочку.

Невдовзі вся родина охоче занурювала ложки та шматочки шоколаду в бляшанку з дивною пастою точнісінько, як колись варену картоплю — у глечик зі сметаною, аж доки не показалося дно. Навіть бабуся пригостилася. Мамця та хлопці облизували ложки, наче вони були зроблені з цукру. Усміх Марії виглядав дещо силуваним, але Крістін щиро раділа сміху та захопленню родичів. Роки страху та невпевненості наклали відбиток печалі й суворості на любі обличчя, та зараз усі були веселими та щасливими, як до війни. Вона була вдячна Джеку за цю бляшанку та шоколадки і почувалася трохи винною перед ним за те, що подумала про нього найгірше. «Навіть Різдво, — подумала Крістін, — не приносило братам такої радості».

— Залиште трохи й татові,— вигукнув Карл.

— А тепер час уже поїсти нормальної їжі,— нарешті проголосила мама, накриваючи бляшанку тарілкою.

Хлопці болісно зітхнули.

Після того як усі закінчили їсти, Крістін зібрала посуд і віднесла на кухню. Тільки тепер вона похопилася, що більше години не відчуває звичного болю в серці. «Он як воно буває,— подумала вона. — Життя відволікає. З часом загоюються всі рани. Мене вилікує радість і щасливі миттєвості. Дай Боже, щоб їх було побільше! Бо якщо жити тільки минулим, скоро помреш».

Але, закотивши рукава, щоб узятися до миття посуду, дівчина зупинилась — ліва рука миттєво схопилася за правий зап'ясток, пальці намацали номер. Спочатку вона не зрозуміла власної реакції, та потім до Крістін дійшло, що про війну і табір можна забути на якусь часину, та вони, у вигляді татуювання, залишаться з нею на все життя. Щодня вона бачитиме свій номер і згадуватиме знов і знов.

Глава ЗО

У кінці першої половини травня більшість живого чоловічого населення Гессенталя повернулися додому. Найбільше поталанило родинам, чиї чоловіки й сини прийшли цілими та неушкодженими, бо зруйновані бомбардуваннями помешкання ще треба було відновити чи навіть збудувати наново.

Щодня зусібіч доносилися звуки молотів і все дієздатне населення було залучено до відновлення понівеченого війною містечка. Чоловіки та хлопці заповнили вулички, з ранку до ночі розгрібали завали, сортували придатну для повторного використання на будівництві цеглу, давні камінні брили, вцілілі дошки. Пробиті та покреслені наскрізними тріщинами стіни будинків і крамниць розбирали, щоб потім звести наново. Сміття, обгорілу деревину та зовсім побиту цеглу, разом із рештою брухту сортували й акуратно складали на тротуарах, аби потім вивезти возами. Все, що тільки можна було відчистити та полагодити, відчищалося й лагодилося. Завдяки цим зусиллям поступово страшні руїни церкви навпроти помешкання Крістін зникли.

Батько з хлопцями теж були задіяні у відбудовуванні містечка. За відновлення школи татові навіть заплатили. Ці невеликі гроші витратили на купівлю дозволеної продовольчими картками кількості м'яса, цукру та борошна. Однак у крамницях і досі майже нічим не торгували. Овочі стали навіть більш дефіцитними, ніж у війну. Коли вдавалося завчасно дізнатися про якісь товари, мамця чи Марія ставали в чергу ще до відкриття магазину, бо все розкуповувалося буквально за лічені години.