— Ach nein! — вигукнула вона. — Ти впевнена?
Марія кивнула — гіркі сльози полилися суцільним потоком.
— І що думаєш робити? — Крістін спробувала притиснути сестру до себе, та Марія вивільнилась.
— Кажуть, є способи… — відповіла вона тремтливим голосом. — В'язальна спиця чи круті сходи…
Низка образів промайнула перед очима Крістін: немовлята, яких виривають із материнських рук, маленькі діти, котрих зі старими бабцями відправляють у двері ліворуч, їхні заплакані матері, що, розпачливо оглядаючись, ідуть праворуч, крихітні трупи на ношах, що пливуть короткою дорогою з газової камери до крематорію…
— Ні,— сказала Крістін, беручи сестру за руку. — Ти не можеш так учинити.
Марія закрила обличчя долонями — плечі судомно здригнулись. Крістін заговорила тихо та благально:
— Немовлятко можна віддати комусь, хто втратив дитину. — Вона зробила коротку паузу, ніяковіючи від того, що мусила сказати далі.— Це звучить брутально, та, можливо, ти передумаєш, коли його побачиш. А ми любитимемо твою дитину, попри все.
Старша сестра чекала, що молодша розсердиться, крикне, що Крістін сама не розуміє, про що каже, і, безумовно, матиме рацію. Та Марія сиділа мовчки, з головою занурившись у власне страждання. Крістін знову спробувала обійняти сестру, й цього разу та не чинила опору, тихо сидячи й опустивши руки.
Глава 31
Від щоденного споживання свіжих овочів, тушкованої курятини та свіжого хліба зі сливовим варенням кістки Крістін потроху почали обростати м'ясом. Коли мамця зрозуміла, що старша дочка вже здатна до тривалих прогулянок, то доручила їй носити обід батькові, котрий працював на відбудовуванні школи. Дівчина з радістю виходила з дому, бажаючи дати роботу ослабленим ногам і передчуваючи задоволення від руху. Вона просила Марію піти разом, але сестра навідріз відмовилася. Вона тепер не виходила на двір, перестала причісуватись і прасувати одяг. Ще того дня, коли Крістін дізналася її таємницю, вона мусила поклястися, що мовчатиме, доки Марія не зміцнить власний дух і не розкаже про все сама.
Йдучи вуличками містечка, Крістін часто відчувала на собі погляди з-за фіранок. Усім було цікаво подивитися на дівчину, котра вижила в концентраційному таборі. Іноді вона поверталася додому довгою дорогою, гуляючи зруйнованими околицями. На пустирищах стишувала крок, глибоко вдихала чисте літнє повітря, відчуваючи внутрішнє звільнення, що давало сили високо тримати голову. Крістін оглядала порожні лани, згадуючи той час, коли на них колосилася достигла пшениця, а рівні ряди цукрових буряків бігли до низьких кам'яних парканів і видавалися їй довгими зеленими ребрами якогось гіганта.
Якось вона навіть піднялася на порослий лісом пагорб, з верхівки якого можна було оглянути всю долину. Дівчина побачила, що навколо двоповерхової оглядової вежі, на авіаційній базі, з'юрмилося чимало американських танків і джипів. Звідти широка смуга подзьобаної бомбами землі тяглась аж до містечка, околиці якого постраждали більше, ніж центр. Зверху було чудово видно воронки та кратери вивернутої вибухами землі, вирвані з корінням дерева, купи обгорілого мотлоху. Провалля зруйнованих будівель поміж черепичних дахів, яким пощастило залишитись недоторканими, мали дивний і неприродний вигляд. Крістін спало на думку, що то якийсь невидимий велет пройшовся долиною, чавлячи все, що потрапило під здоровезні ступні.
Пройшло два тижні після зізнання Марії, коли Каті прийшла провідати Крістін. Це була їхня перша зустріч після повернення дівчини додому. Останні роки війни, коли інші молоді німкені працювали у великих містах операторами сирен повітряної оборони чи пожежних команд, батьки відправили Каті в село, на дядькову ферму, сподіваючись цим убезпечити дочку. Крістін не знала, чи усвідомлює подруга, наскільки їй поталанило.
Каті тихо впливла до вітальні, тримаючи руки перед собою, ніби завітала до тяжко хворого.
— Як ти? — спитала вона.
— Добре, наскільки це можливо, — відповіла Крістін.
Подруга стала посеред кімнати, нервово посіпуючи боковий шов спідниці. «Вона боїться, — збагнула раптом Крістін. — Поводиться, ніби я недужа».
— Я така рада, що ти — вдома, — сказала Каті.
— Danke, — відповіла Крістін, — я теж.
— Що сталося з твоїм волоссям? — Каті показала на дивну зачіску Крістін.
Крістін незграбним жестом торкнулася коротких пасом над вухом.
— Його обстригли.