Крістін до крові прикусила язика і тільки потім відповіла:
— Я не буду сидіти мовчки й чекати невідь чого.
Мати насупила брови та відійшла до плити, де обгорнутими рушником руками витягла з печі готові буханці. Крістін розуміла, що мати не хоче спалити дорогоцінний хліб, але все ж таки воліла б почути хоч якусь відповідь, просто щоб упевнитись у тому, що її зрозуміли. Мамця з непроникним лицем почала викладати гарячі буханці на стіл, аби вони вихолонули. Бабуся присіла поряд із онукою.
— Усе таємне завжди стає явним, — сказала вона. — Якщо наречений Каті робив щось негідне, це рано чи пізно випливе, і прийде розплата. Нам усім хочеться миттєвої справедливості, та Всевишній розсудить усіх, коли прийде час.
Увечері Крістін зрозуміла, що важкість у грудях є не тільки наслідком образи та гніву. Чорна заздрість охоплювала її на саму думку про те, що наречений загинув. Каті зі Стефаном одружаться, попри все, а вони з Ісааком більше ніколи не будуть разом. Її власну можливість щастя та справжнього кохання вкрадено. А як чудово було б із ним разом нюхати бузок і смакувати хліб із варенням! Можна було б із Ісааком спостерігати за викрутасами нового півня та дивитись, як облітає біло-рожевий цвіт зі сливових дерев.
Після півночі дівчина прокинулася від давкого відчуття, ніби хтось сидить у неї на грудях. Само собою виникло видіння, наче стоїть вона поруч з Ісааком, у руках букетик фрезій, мамчина старовинна весільна сукня пишними складками спадає донизу. Ісаак як живий постав перед очима в чорному костюмі, з краваткою, темно-карі очі променяться коханням.
Крістін повернулася на бік, не в змозі витримувати тягар несправджених надій. Тіло заніміло, й тільки сльози тихо котилися щоками, падаючи на сніжно-білу подушку. У тьмяному світлі гасової лампи вона роздивилася коричневі цифри на правому зап'ястку, потім погладила їх і сказала:
— Я тут, із тобою.
Глава 32
Наступного дня після відвідин Каті Крістін віднесла батькові обід і поверталася додому вузенькою брукованою вулицею, на якій стояли гостроверхі п'ятиповерхові будинки. Як для червня, було надзвичайно тепло, і дівчина раділа прохолодній тиші цього відлюдного місця. Над головою погойдувалася на ледь відчутному вітерці білизна.
Десь на середині вулички крізь відчинені вікна до її слуху долинули вигуки та сміх чиєїсь розмови. Крістін не розчула слів, але зрозуміла, що дівчата регочуть із американця, котрий запросив одну з них виїхати до Сполучених Штатів. Це нагадало їй про Джека. Може, варто знайти його і якимось чином розповісти про Стефана. Якщо він зрозуміє, то, може, сповістить своє начальство, котре заарештує есесівця.
У глибині душі вона заздрила цій веселунці, котра виїде звідси. На її місці мала б бути Марія. Краще б вона нервувала з приводу від'їзду, ніж ненавидіти свого ненародженого малюка від невідомого російського солдата. Крістін і сама теж бажала б утекти до далекої благополучної Америки, бо й досі частенько прокидалася від жахливих снів, повних брудних умираючих в'язнів, а потім довго лежала в холодному поту, до знемоги тручи татуювання на своєму зап'ястку. В такі дні, коли Німеччина видавалася ні чим іншим, як дощенту зруйнованою країною, повною розбитих бомбами містечок, вдів і безбатченків, спорожнілих домівок убитих євреїв, дівчині хотілося знайти Джека й умовити його забрати її з собою.
А тепер, коли вона усвідомила, що такі, як Стефан, і досі на волі, нещодавні події, спогадів про які так важко позбутися, здається, ніколи не підуть у минуле.
Не могло бути й мови про те, щоб кинути родину і виїхати до Америки, але зараз, ідучи цією вуличкою, Крістін уявила, як піднімається на корабель. Якими будуть почуття? Чи вже тоді ностальгія опанує її? А може, радісне передчуття цікавої подорожі переважить усе інше? Було б чудово побачити Америку, та й родині звідти можна було б допомагати грошима. Проте Крістін знала, що не зробить цього, бо не зможе покинути мамцю, Марію, братів і одружитися з кимось, окрім Ісаака. Цього вона точно не бажала. Живіт підвело на саму лише думку про це. Серце стиснулося болем, який не слабшав.
І тоді ззаду почулися швидкі кроки, що гучно відлунювали в кам'яному просторі. Вона обернулась, але було занадто пізно: чиїсь залізні пальці вхопили зап'ясток і швидким рухом вивернули руку за спину. За мить Крістін уже стояла притиснута до стіни.
— Пам'ятаєш мене, єврейська шлюхо? — прошипів чоловічий голос прямо у вухо, навалюючись на неї усім своїм тілом. Крістін з усієї сили намагалася пручатись, але безрезультатно, бо він був удвічі важчий і міг вдавити її у стіну, як міль. Забракло повітря.