— Чого вам треба? — спромоглася вона на запитання.
— Мені треба, щоб ти тримала рота на замку, от чого мені треба, — проревів він.
То був Стефан.
Крістін спробувала викрутитися з його рук і вдарити нападника каблуком по нозі.
— Чого б це?
Він смикнув угору її заломлену руку. Різкий біль пронизав дівчину.
— Тому що я не один такий, — прошипів Стефан. — Нас багато, і, якщо ти не триматимеш язика за зубами, ми змусимо тебе за це заплатити. Я знаю, де працює твій батько, куди ходять брати. Руїни можуть бути дуже небезпечними. Знаєш, усяке може трапитись…
Крістін скривилася від болю та образи. Очі заплющились.
— І тримайся подалі від Каті,— продовжив він. — Від нас не сховаєшся. Пам'ятаєш про номер? — І він вдавив ніготь у татуювання на її зап'ястку.
Стефан давив і давив, аж доки Крістін здалося, що прорветься шкіра. Потім, хрюкнувши, він притиснувся до неї низом живота й ухопив за груди.
— Шкода, що така красуня зіпсована жидом, — сказав він, іще раз штурхнув її і пішов собі.
Крістін відчула, що на неї ніхто більше не тисне, права рука без сил опустилася. Кілька секунд вона продовжувала нерухомо стояти, не відриваючи лоба від штукатурки. Тільки почувши, що його кроки віддаляються, дівчина наважилася відліпитися від стіни. Торкнулася щоки. Крові не було, але подряпана шкіра пекла. Глибокий слід від нігтя Стефана навпіл розділив витатуйований номер на її зап'ястку.
Вона задерла голову, щоб перевірити наявність свідків того, що трапилось. Вікна були відчинені, та ніхто з них не виглядав. Жодного шокованого жіночого обличчя чи цікавих дитячих очей. Уся вуличка залишалася тихою, мов кладовище.
Крістін пересвідчилася, що Стефан не повернувся, й пішла на сонячне світло в кінці брукованої вулички. Щойно вона зробила кілька кроків, у горлі зродився важкий клубок, заважаючи дихати. Крістін зупинилась і приклала долоні до щік. Гіркі сльози безсилої люті бризнули з очей. Але дівчина не збиралася дати їм волю, тому зціпила зуби та стиснула кулаки — і поспішила вийти з цієї пастки на гамірну вулицю.
На шляху додому свідомість жартувала з нею, змушуючи в кожному зустрічному чоловікові підозрювати Стефана та сахатися кожної підворітні. Брат Ханни бачив, як есесівці тікають із табору, батько бачив, як вони крадуть форму вбитих солдатів, хіба можна напевно знати, хто є хто?
Глава 33
Назавтра була неділя. Високе літнє небо неосяжної блакиті велетенським скляним куполом накрило Гессенталь і всю долину аж до виднокола. Звідусіль линули бузкові пахощі, і легенький вітерець час від часу приносив із собою запах вогкого ґрунту.
У війну пастора з церкви навпроти дому Крістін було заарештовано, й зібрання відмінили, оскільки громада боялася звинувачень у зрадництві. Будівля церкви також постраждала при бомбардуванні: дзвіницю та фасад фактично було зруйновано. Мамця казала, що якби бомба влучила не в газон якраз перед входом, а в дерев'яну стіну, відбудовувати не було б чого. На щастя, завдана шкода обмежувалася глибокою, уже порослою травою воронкою на церковному подвір'ї та майже повною відсутністю фасаду, три інші стіни та склепіння не постраждали.
З ринкового майдану, над яким велично височів практично неушкоджений собор святого Миколая, долинав святковий передзвін, що скликав парафіян до першої за п'ять років служби в напіввідбудованій церкві. Цілу годину дзвонили дивом збережені дзвони, наповнюючи ясний недільний ранок відчуттям святкового піднесення.
Крістін воліла б не чути дзвонів. Як можна святкувати, коли так нічого й не змінилося? З ранку набрякла щока свербіла і палала, кров приливала до спітнілої шкіри на кожен різкий рух головою. Усвідомлюючи, що батьки безсилі бодай чимось допомогти, вона вирішила не турбувати їх і зі сміхом розказала байку про те, як, ідучи вузенькою вуличкою, послизнулася на бруківці й упала так, що аж задерлася спідниця, виставляючи на загальний огляд її худющі ноги. Бабуся приписала оцет із медом і сонячні ванни, а потім перевірила, чи не постраждали лікті й коліна.
— Зі мною все гаразд, правда, — сміючись, сказала Крістін. — Не знаю, як я примудрилася вдаритись обличчям.
Поспішаючи на церковну службу, родина зібралася в затінку сливових дерев, на садовій доріжці, що вела від вхідних дверей до тротуару.
— А де Марія? — запитала Крістін, зауваживши відсутність сестри.