Пригадалася перша зустріч зі Стефаном. Якою збудженою була Каті, як раділа з того, що він навчить її англійської та звозить у Берлін до театру. «Як освічений, інтелігентний хлопець перетворився на жорстокого вбивцю?» — запитувала себе Крістін. Крижаний холод пробіг шкірою, коли вона згадала, що іще сказав учора Стефан.
Вона витягла шию, прикидаючись, що з нудьги розглядає незнайомих людей. Кров прилила до щік, коли Крістін побачила тих, про кого попереджав її Стефан. Напевно, вона б мала ідіотський вигляд, якби зізналася кому-небудь, що здатна з першого погляду розпізнати есесівця. І все ж таки, дівчина знала, що впізнає колишнього табірного наглядача за відомими тільки колишнім в'язням ознаками. Інстинкт жертви безпомильно вкаже на вовка, навіть якщо той буде в овечій шкурі.
За два ряди позад Каті та Стефана широкоплечий чоловік обійняв тендітну білявку, веснянкувата м'язиста рука лежить на спинці церковної лави. «Кандидат № 1», — відзначила подумки Крістін.
По той бік проходу знайшовся кандидат № 2 — приблизно того самого віку, що і її батько, товстопикий суб'єкт із трохи задертим підборіддям. № 3 — старшого віку дядечко — мав зализане назад волосся та кошлаті брови й сидів у центральній частині церкви, їх усіх об'єднував гострий, відсторонений погляд, яким у таборах есесівці фіксували найменші дрібниці, щоб без зайвих емоцій виконати свою чорну справу.
Крістін забракло повітря, перед очима попливли кола. Бліді пальці безтямно розгладжували на колінах спідницю. «Я мушу щось із цим зробити. Треба розказати про Стефана, — думала вона. — Та що, коли мені не повірять, якщо проігнорують? Доказів у мене немає».
Мамця накрила руку Крістін своєю долонею. Дівчині здалося, що цим жестом мати хоче втишити її знервованість, але потім помітила, що з Генріховою рукою було зроблено те саме. Тоді вона зрозуміла, що матері просто дуже приємно сидіти поміж дітей.
Музика заграла повільно та несміливо, ніби органіст не був упевнений у можливостях інструменту чи у власних здібностях. Поступово орган набирав гучності та моці, високі крещендо злітали в небо, заповнюючи всю церкву піднесенням і святістю. Довгий час уже дівчина не чула справжньої музики, тільки страшні диявольські вальси, котрими супроводжувалися нічні жахіття. Тому ці сильні та чисті звуки викликали душевний трепет, повертаючи в серце надію. Востаннє вона слухала цей орган того дня, коли забрали батька. Здається, це було в попередньому житті. Тоді ще був живий Ісаак. «А якби я тоді знала, що станеться, — подумала вона, — чи змогла б бодай щось змінити?»
Крістін поглянула на мамчину мозолясту натруджену руку, що кожною подряпинкою, кожним пухирцем свідчила про тяжку працю — працю в ім'я любові. «Мамця завжди робила те, що вважала за правильне, — подумала вона. — Але тяжка праця та любов іще нікого в світі не захистили від недолі». Задумана дівчина підскочила від несподіванки, коли дерев'яні лави, мов старечі кості, дружно зарипіли, позбавлені ваги десятків парафіян, які підвелися зі своїх місць, аби заспівати разом.
Батько, котрий стояв з іншого боку, взяв її за руку й усміхнувся, потискаючи холодні пальці. Всі заспівали, невпевненими голосами підтягаючи за хором. «Хіба ми з Марією зможемо позбутися свого минулого, доки Стефан і йому подібні вільно ходять вулицями? — міркувала Крістін. Невже ми на це заслуговуємо? Через якийсь гріх, учинений іще в дитинстві? Чи це є свідченням близького кінця світу, бо так зло перебирає остаточну владу над душами?» Ті самі запитання дівчина ставила собі і в таборі, коли було найтяжче: вони допомагали протриматися ще один день у тому божевіллі. Але війна скінчилась, параноїдальні плани Гітлера провалились, і, здавалося б, це мало означати повну перемогу добра над усесвітнім злом. І тепер вона починала думати, що перемога над нацистами — це лише пауза, тимчасовий відпочинок перед іще більш страшною битвою, котру, неминуче, буде програно. Гітлер — мертвий, уся Європа лежить у руїнах, а запитання лишилися тими самими. Однак, добро все ще може протистояти злу, й, може, церква для цього підходить найбільше.
Проповідь була недовгою. По її закінченні священик закликав усіх схилити голови в молитві. Він дякував Богові за те, що війна скінчилася, за те, що жителі містечка повернулися додому й можуть знову приходити до своєї церкви. Він дякував американцям за допомогу, молився за своїх колег у британському, французькому та радянському секторах, визнаючи важливість їхньої праці в тяжкий для всіх час. Він молився за солдатів і цивільних — усіх, хто вижив, а особливо за переміщених осіб — тих, кого ув'язнили в таборах або відправили на примусові роботи, хто тепер опинився далеко від дому, в чужій країні, проклинаючи німців за скоєне. Він також молився за душі померлих, дякуючи чоловікам і хлопцям, які сміливо та без вагань віддали життя за батьківщину, благаючи в Бога щасливого повернення десятків тисяч загублених безвісти солдатів. Молився він і за постраждалі єврейські родини.