— Мій батько, — вимовила вона повільно, намагаючись дихати глибше. — Його забрали СС.
Солдат, який сидів на передньому сидінні, показав їй звільнити дорогу.
— Допоможіть! — попросила Крістін.
Водій завів двигун і вимогливо подивився на неї. Важко дихаючи, Крістін благально дивилася їм у вічі. Приклала руки до серця і гарячково намагалася згадати англійські слова.
— Батько, — нарешті, знайшлося потрібне слово, що з її німецьким акцентом прозвучало як «бадьо», — допоможіть, що в її устах перетворилося на «добоможид».
Американець на передньому сидінні навів на неї рушницю й подивився довгим небезпечним поглядом. Крістін безсило опустила руки та плачучи, відійшла з дороги. Американці поїхали. Раптом вона усвідомила, що навіть якби її й вислухали, навряд чи потурбувалися через зниклого німця, котрий і досі був ворогом. А потім вона згадала про стару авіаційну базу за містечком, де було повно американців. Може, там удасться знайти Джека чи когось, хто знає німецьку й захоче допомогти. Трохи постоявши серед вулиці, дівчина пригадала найкоротший шлях і нетвердою ходою рушила на схід.
За п'ять кварталів Крістін була вже на краю Гессенталя, в тій його частині, що найбільше постраждала від повітряних нальотів. Від будинків тут залишилися самі руїни, з яких кістяками стирчали напіврозплавлені металеві конструкції, походження котрих уже не можна було з'ясувати. Запорошені цегляним пилом вулиці скидалися на червоні ріки, що вилися поміж високих берегів обгорілого дерева, битої цегли, металевих уламків. Подекуди на залишках стін виднілися написи крейдою: «Грето і Хельмуте, ми живемо в тітоньки Хельги», «Любу донечку Аннеліс Нілле, 4 роки, було вбито 13 січня 1945», «Зникли безвісти: Інгріт (32 роки), Рита (12 років) і Йоган (76 років) Герцмани».
Крістін затулила носа краєчком светра, бо їй здалося, що вона й досі відчуває запах диму, попелу, горілої плоті людей, яких вона зустрічала на вулицях, у церкві, в овочевій крамниці. За роки війни від бомбардувань у містечку загинуло близько чотирьохсот людей, включно з маленькими дітьми та немовлятами. Вона пробігла повз нерівні купи розтрощеного каміння та битого скла, що лишилися на місці церкви. На старому цвинтарі вирвані вибуховою хвилею надгробки стирчали із землі, мов крила підбитих птахів, або, розколені, валялися, всіма забуті. Воронки від бомб на узбіччі чорніли, мов свіжовикопані могили.
Нарешті, вона вибралася за межі містечка й могла вже бачити авіаційну базу, що розташувалася в кінці долини. Крістін поспішила туди.
Наблизившись до контрольного пункту, дівчина почала молитися, щоб охоронець бодай трохи розумів німецьку і пропустив її. Ззаду почулося потужне ревіння. То рухалася колона вантажівок і танків, що піднімали за собою темну хмару пилюки та вихлопів. Крістін відступила на узбіччя та звела руку в благальному жесті, сподіваючись, що котрийсь офіцер пожаліє її чи бодай подумає, що вона — одна з тих, хто згоден на секс в обмін на шоколадку чи жуйку. Необхідно потрапити всередину, байдуже, в який спосіб.
Двигуни ревіли так, що закладало вуха. Гусениці підминали землю, що аж угиналася. На двох вантажівках їхали американські солдати. Вони стукали по даху та весело перемовлялися, ніби школярі, котрі бавляться на пагорбі. Декілька поглянули на Крістін, але не зреагували.
Коли перша машина зупинилася біля шлагбаума, дівчина повільно рушила вздовж колони, відшукуючи знайоме обличчя, проте жоден солдат не видався їй знайомим. У кабіні останнього авта був тільки водій. Він вистромив з вікна руку із запаленою цигаркою та відкинувся на спинку сидіння. Крістін підійшла й уже хотіла заговорити до нього, коли помітила, що очі водія міцно заплющені. Вочевидь, напівпритомний від утоми, він зробив довгу затяжку, а потім видихнув дим зі звуком, що скидався на лайку. Вона швиденько побігла до заднього борту, сподіваючись, що в закритому брезентом кузові немає солдатів, готова до втечі, якщо вони там виявляться.
На щастя, машиною перевозили дрова, а не людей. Крістін залізла в кузов і сховалася між штабелем і брезентом. Серце забилося, мов двигун паровоза. Зачаївшись у вузькому просторі, Крістін тільки тепер усвідомила, що має подряпини на ліктях і лобі, що в носі свербить від міцного запаху деревини, а очі сльозяться від ядучого дизельного диму.
Двигун закашляв і захрипів, а потім вантажівка рушила, смикнувшись так, що дівчину, мов мішок із борошном, відкинуло на штабель дров. Вона прикрила голову руками й почала молитися, щоб нікому не спало на думку обшукати машину на в'їзді. Якийсь час авто їхало, та зовсім скоро зупинилося. Крізь ревіння двигуна дівчина почула голоси. Водій голосно лаявся ще з кимось. Потім почулись якісь удари. Та от брезент поповз у бік, і Крістін радше відчула, ніж побачила солдата, котрий зібрався перевірити вміст кузова. Вона зачаїлась і перестала дихати.