— Допоможіть! — уже з притиском повторила Крістін.
Але солдат міцніше взяв її руку та потяг до воріт.
Крокуючи вздовж огорожі, дівчина помітила біля шлагбаума два джипи. В одному було троє американців, у другому — двоє. Вона спробувала роздивитися їхні обличчя, та це було майже неможливо, бо солдати мали на головах шоломи й дивилися не в її бік. Чоловіки розмовляли з вартовим. Але коли авта заїхали на територію авіаційної бази, у другому Крістін помітила знайому широку усмішку та біляве волосся, що вибивалося з-під шолома.
— Джеку! — вигукнула вона, вириваючись від свого провідника, щоб підбігти до джипа. Та солдат швидко впіймав її за плече та кинув на землю. Впавши грудьми на консерви, дівчина задихнулася від болю. Не встигла вона отямитись і відновити дихання, як джипи проїхали повз. Неголений солдат поставив її на ноги та потяг до виходу. Консервні банки, що викотилися з торби, мов розсипані дитячі іграшки, лежали на пожовклій траві. Крістін пересмикнула плечима в намаганні вивільнитись, але чоловічі пальці залізними гаками вп'ялися в плече.
— Крістін! — погукали ззаду.
Дівчина вигнула шию й побачила, що Джек, із рішучим виразом обличчя, поспішає до неї, тримаючи в руці автомат. Неголений солдат зупинився, чекаючи на Джека. Його лице відображало суміш роздратування та нерішучості. Наблизившись, Джек сказав щось неголеному солдатові. Кілька хвилин вони сперечалися. Потім Джек зробив великі очі й дістав із кишені кілька пожмаканих зелених папірців, схожих на гроші, та віддав два з них неголеному солдатові. Той обернувся на будівлю, з якої вони недавно вийшли, а потім узяв купюри та заховав собі до кишені. Насуплений, він потяг Крістін до воріт.
Джек узяв її за другу руку, й утрьох вони рушили до контрольно-пропускного пункту. Наблизившись до вартівні, Джек зупинився та нервово огледівся навсібіч. Неголений солдат рушив далі. Джек сказав щось незрозуміле, а потім, упевнившись, що ніхто не бачить, спитав у Крістін те саме, що й на залізничній станції, коли вони вперше зустрілися:
— Чи можу допомогти?
Глава 35
Зі страшним скреготом потяг, переповнений жінками, дітьми, пораненими солдатами та літніми людьми, загальмував на під'їзді до станції, і видав свист, схожий на передсмертний стогін дикого звіра. Крістін прокинулась і вирівняла спину. Шия заніміла, серце важко гупало у грудях. Укотре довелося нагадати собі, що іде вона не в товарному вагоні, а у звичайному, пасажирському, з вікнами та м'якими сидіннями.
Люди здивовано поглядали крізь скло, цікавлячись причиною цієї зупинки посеред поля. Звичайно, їм не було видно ніяких перешкод, але щоразу, коли потяг зупинявся в незапланованому місці, пасажири прилипали до вікон. На кожній такій зупинці вагонами ширилися чутки, що пояснювали можливу причину затримки. Спочатку був танк, що заглух якраз на колії, потім — у біженців на насипу зламався віз. Іншого разу руху перешкоджав ремонт рейок, а потім скінчилось вугілля. Ніхто не знав, наскільки ті чутки були правдивими. Найдовше потяг стояв, коли двоє озброєних американців ходили вагонами, вдивляючись у пасажирів, ніби шукали когось. На щастя, потяг, хоч і повільно, просувався вперед, однак людей дратувало, що подорож виявилася такою тривалою.
Два дні тому Крістін стояла на гессентальському пероні й хотіла втекти подалі від запаху горілого вугілля, чорного паротяга та вагонів, що погойдувалися. Зробивши над собою зусилля, вона піднялася металевими східцями, пройшла всередину, зайняла своє місце та склала руки на грудях. Нігтями вп'ялася в зап'ястки, щоб не розплакатися. Тільки пізніше вона зрозуміла свій талан, бо до вагона заходили нові й нові люди, швидко зайнявши всі сидячі та стоячі місця, заставивши всі полиці та проходи валізами, коробками, торбами так, що невдовзі й поворушитися стало неможливо. Та відчуття радості чи вдоволення не приходило, натомість з'явилося панічне бажання вискочити з переповненого вагона та повернутися додому.
Три дні довелося чекати на потяг, який би йшов у потрібному напрямку. Здавалося на нього чекає вся Німеччина, бо, коли паровоз зі свистом рушив, на пероні лишилося повно людей, котрі не потрапили до вагонів. За омріяне місце пасажирам пропонували харчі та дорогоцінні прикраси. Якась жінка бігла вздовж потяга, несучи на витягнутих руках немовля, і благала когось його забрати, та коли її прохання вдовольнили, впала на перон і заплакала.
Коли потяг набрав швидкість, огинаючи зелено-коричневі краєвиди долини річки Кохер, Крістін мусила нагадати собі про необхідність дихати, бо за вікном пропливали гнітючі краєвиди розбомблених сіл і містечок. Люди куховарили на вогнищах, розпалених серед вулиці, прали в потічках і жили в наметах, зроблених зі старих ковдр і закіптюжених килимів. Коли дивитися на це не стало снаги, дівчина відвернулася від вікна, заплющила очі й зосередилася на тому, як же врятувати батька та відплатити Стефану. По якомусь часі розум затьмарився і Крістін упала в напівмарення, час від часу випадаючи з реальності на кілька секунд і здригаючись на кожен дитячий крик або чиєсь кахикання. Щоразу доводилося довго приходити до тями перш ніж ставало ясно, що іде вона не в смердючому товарному вагоні, повному перестрашених в'язнів.