Выбрать главу

Попри своє оточення, Крістін була рада розім'яти ноги після майже двох днів, проведених у потязі. На щастя, швидко перестав дощ, але прийшло відчуття голоду та спраги. Хліб і сливи, заховані в глибоких кишенях пальта, призначалися батькові, та, коли б навіть вона захотіла їх з'їсти, нізащо б на це не наважилася в присутності сотень голодних людей. Мама видала їй цю провізію в дорогу, бо вважалося, що американці утримують військовополонених у належних умовах. Але після розмови зі сусідкою в потязі Крістін вирішила приховати половину харчів для тата. Літня жінка сказала, що Червоний Хрест не перевіряє таборів у Німеччині, а місцевим жителям під загрозою смертної кари заборонено підгодовувати полонених. За її словами, харчування в Дахау вкрай обмежене, і полонені буквально голодують. Тому Крістін вирішила, що батько потребує провізії більше, ніж вона. І все ж таки хвиля співчуття накочувалася на дівчину щоразу, коли вона чула в натовпі плач голодної дитини.

За селом вона вийшла з натовпу та розгрузлою дорогою пішла через поле, а потім, згідно зі знаком «Konzentrationslagar Dachau»,[94] повернула праворуч і рушила битим шляхом. Перед таблицею зі стрілкою Крістін затрималася, кілька хвилин удивляючись у великі літери, та несвідомо тручи правий зап'ясток великим пальцем лівої руки. Дихати було важко.

Прикусивши губу, Крістін почвалала далі, час від часу зупиняючись, аби вирівняти дихання, відновити рівновагу, прояснити зір, однак, попри всі зусилля, сіре небо та розбита дорога все одно гойдалися перед очима. Коли стало видно охоронні вежі та колючий дріт, вона опустила погляд на власні черевики, слідкуючи виключно за тим, куди ставить ноги, аж доки дійшла до повороту на бруківку. Тут вона зупинилась і змусила себе відвести очі від землі. В кінці широкої, обсадженої з обох боків ялинами дороги виднівся головний вхід до концентраційного табору Дахау. Дівчина якийсь час роздивлялася масивну бетонну будівлю сірого надгробного кольору, центральну вежу та головні ворота.

Усе мало точнісінько такий вигляд, як у день її від'їзду: велике зображення орла та свастика й досі прикрашали фасад. Крістін заканудило. Обабіч воріт вишикувалися танки та джипи, двоє солдатів походжали перед брамою, смалячи цигарки. Їхні перекинуті через плече автомати погойдувалися в такт крокам. Дівчина глибоко вдихнула і рушила вперед, обережно переступаючи через мокрі залізничні рейки, ніби один лише доторк до них міг знову зробити її полоненою.

Побачивши її, вартові виплюнули цигарки, зняли з плечей автомати та заступили дорогу. Високий темноволосий охоронець звів руку й наказав зупинитися, потім поганою німецькою наказав повертатися туди, звідки прийшла. Його вимова була дикою сумішшю з літературної німецької та просторічних зворотів якоїсь іншої мови, можливо, данської чи норвезької. «Але, принаймні, із ним можна порозумітися», — подумала Крістін.

— Будь ласка, — сказала Крістін, — допоможіть мені.

Солдати лишилися невблаганними: її слова не зачепили їх.

— Вам сюди не можна, — сказав високий. — Вертайтеся звідки прийшли.

— Але мені потрібна допомога. Я приїхала здалеку.

— Це — стратегічний об'єкт Сполучених Штатів, тільки американські військові можуть заходити всередину.

Другий вартовий похмуро дивився на неї, вираз його обличчя неможливо було прочитати.

Крістін звернула увагу на нього, гадаючи, що невміло виголене обличчя і темні кола під хлоп'ячими очима свідчать про м'якосердість. Вона спробувала усміхнутись. Цей вартовий мав сумний і втомлений вигляд людини, котра бачила набагато більше, ніж хотілося б. Дівчина мала надію, що він бодай вислухає її, хоч і не була впевненою в порозумінні. Вона тримала торбинку обома руками, не знаючи, на що наважитися: сказати їм усю правду чи вимагати зустрічі з кимось, хто має більше влади.

— Я розшукую чоловіка, котрого привезли сюди помилково, — нарешті сказала вона.

Високий зробив великі очі та гмикнув.

— Так, ви, німці, всі це кажете.

— Але це — правда, — заперечила Крістін. — Тут перебуває мій батько. Він був простим солдатом, як ви. Якби я змогла поговорити з кимось, хто приймає рішення. — Вона витягла з торбинки батькову військову книжку та показала її вартовим. — Ось бачите?

вернуться

94

Концентраційний табір Дахау (нім.).