— Прізвище? — запитав він, підсуваючи до неї аркуш і ручку.
Коли Крістін написала своє ім'я та прізвище під ідентифікаційним номером, полковник Хенслі щось сказав солдатові, котрий узяв її за руку та вивів із кабінету.
Глава 36
Крістін чекала в задушливій кімнаті з цементними стінами. Три жирні чорні мухи дзижчали, літаючи довкруж голої, вкритої їхніми ж екскрементами лампочки, що на шнурі звисала зі стелі. Вона сиділа на краєчку єдиного тут дерев'яного стільця, що мав широке поруччя і товсті ніжки, на яких теліпалися міцні на вигляд паски, котрими можна прив'язати руки та ноги людини. Коли солдат зачинив за нею двері, металевий засув клацнув сухо, мов постріл. Дівчина не зводила очей з кутих сталевих дверей, коліна трусились і калатало серце, ніби передчуваючи можливість повторного ув'язнення. Довелося нігтями вп'ястися в зап'ястки, щоб не збожеволіти від цієї думки.
Може, на такий варіант і розраховував Стефан. Може, викрадення батька було тільки частиною його задуму. Зрештою, він попередив її, що в Дахау тримають і жінок. Якби американці засадили її, Стефан вирішив би всі свої проблеми, не забруднивши рук.
Аби хоч якось відволіктися, Крістін вирішила перечитати батькові листи та знайти місця, що могли б згодитися для переконання американців у татовій невинуватості, якщо, звичайно, знайдеться перекладач. Вона продивлялась трохи змазаний рукописний текст, шукаючи абзаци, в яких батько описує російський фронт. Час від часу, заглушені товстими стінами, ніби з темних глибин океану, до неї долітали віддалені крики та стогони конаючих людей. Дівчина спробувала зосередитися на читанні й вимкнути слух.
Вирішивши, які саме речення будуть найбільш переконливими, Крістін підвелась і поклала листи на стілець. Напевно, минула вже ціла година чи навіть більше. Що там у них відбувається? Вона знервовано міряла кроками порожню кімнату, навмисно не помічаючи темних плям на бетонній підлозі. Пахнуло кров'ю та смертю, і що довше вона перебувала в замкненому просторі, то сильніше відчувала цей запах. Які страхіття коїлись у цих стінах?
Дівчина могла тільки здогадуватися, чим зайняті американці: чи шукають інформацію про неї в табірній картотеці, чи, може, чекають на слідчого, котрий допитує жінок. Чи не буде вона наступною, чиї крики розноситимуться табором? І взагалі, що з нею буде? Невже немає інших шляхів з'ясувати правду?
Крістін знову сіла. Клубок підступив до горла. «Війна скінчилася, — думала вона, — чому ж я маю відчуття, ніби вона й досі триває?»
А потім раптом уявився Ісаак. Не той виснажений і до всього збайдужілий Ісаак, яким вона бачила його востаннє, а веселий, рожевощокий хлопець. Він стояв, залитий сонячним світлом, усміхався, і поодинокі сухі дубові листочки повільно опадали у нього за спиною. Крістін спробувала затримати картинку перед очима, та вже за мить вона змінилася видіннями сторожових веж Дахау, парканів із колючого дроту, сірих бараків. Вона подумала, що все склалося б зовсім інакше, якби Ісаак залишився живим.
Він би знайшов спосіб перемогти Стефана. Та Ісаак — мертвий, нагадала вона собі. Він пішов назавжди й ніколи не повернеться.
Нарешті, почулося клацання засуву. Крістін звелася на ноги. Коліна підгиналися. Вона склала руки на животі, благаючи Бога, щоб то був солдат, який приведе батька. Так хотілося побачити здивування та вираз полегкості на його втомленому лиці! Та до кімнати увійшов якийсь чоловік у цивільному із записником під пахвою. Кивком голови він відпустив охоронця, котрий відчинив йому двері, дістав із-за вуха ручку та наблизився до дівчини. Його лице поросло темною щетиною, а майже чорне волосся було зовсім коротким і мало той самий відтінок, що й потертий шкіряний піджак. Крістін закліпала не в змозі повірити власним очам, гадаючи, що хвороблива уява знущається з неї. Але чоловік нікуди не зник, він стояв перед нею, дивлячись просто в очі з якимось дитячим захопленням. Вона відступила назад і впала на стілець, зіштовхнувши на брудну підлогу батькові листи.
— Крістін, — сказав чоловік.
Коліна Крістін затремтіли. Цей голос не можна було не впізнати. Вимова, інтонація, тембр… Тільки одна людина у світі так вимовляла її ім'я. Дівчина похитнулась і почала осідати на підлогу. Чоловік підхопив її за руки та всадовив на стілець. Вона слухняно сіла та сперлася на спинку.
— Ти живий? — Слова зі скреготом виривалися з пересохлого горла.