Ісаак переглянув списані сторінки й насупив брови.
— Не розумію, хто такий Стефан.
— Наречений Каті. Був тутешнім охоронцем. Я бачила його, коли нас із тобою тільки сюди привезли. Вдома він заперечує свою приналежність до СС і співпрацює з американцями.
— Чи маєш докази того, що він бреше?
— Hi, — відповіла вона, — але Каті обмовилася, що він має чорну форму з черепом і перехрещеними кістками. Стефан перестрів мене в темному провулку і наказав мовчати, інакше постраждають мої брати та батьки. Він сказав, що таких перевертнів є чимало й вони знають, як затикати пельки.
— Виходить, що американці не помиляються, — сказав Ісаак. — Вони кажуть, що багато есесівців спалило свої членські квитки нацистської партії та розжилися солдатськими посвідченнями регулярних військ. Дехто перевдягнувся у тюремну робу і спробував видати себе за в'язня Дахау. Цілий полк Ваффен-СС стоїть на тому, що їх було силоміць змушено служити. Близько сорока чоловіків стверджують, що потрапили до Дахау як політв'язні, вороги народу чи за відмову йти на фронт, і тут їх проти волі змусили стати охоронцями чи наглядачами.
Раптом якесь параноїдальне відчуття охопило Крістін. Шкірою побігли мурашки. Здалося, що якимось робом есесівці захопили табір і вони з Ісааком знову стали в'язнями. Тремтячи всім тілом, вона поклала долоню на плече коханого.
— Будь ласка, скажи, що американці вислухають мене, що ти допоможеш батькові!
— Єдине, що можна зробити, — сказав Ісаак, — це розказати все полковнику Хенслі й зачекати на результат. Ясна річ, для твого батька я зроблю все що зможу, однак маю бути щирим з тобою. Американці не виявляють приязні ні до кого, хто воював на боці Гітлера: солдатів вермахту, СС — байдуже. Лише нещодавно було звільнено підлітків і стариганів народного ополчення. Особливо ні в чому не розбираючись, вони посилають тисячі військовополонених до французького і радянського секторів, звідки, напевно, ті вже ніколи не повернуться додому. Гадаю, можна вберегти твого батька від відправлення до іншого робітничого табору, та йому все одно доведеться чекати тут на воєнний трибунал.
Клубок підступив до горла Крістін.
— Це все — моя провина! — вигукнула вона.
— Але ж на нього нічого немає, чи не так? Ні свідків, ні документів, що підтверджують його участь у військових злочинах? І коли двоє колишніх в'язнів засвідчать його невинність, твого батька виправдають. — Він знову згріб Крістін у свої обійми. — Не переживай, він — сильний. Я домовлюся з полковником Хенслі про те, щоб його відокремили від загалу.
Дівчина поглянула з надією.
— Гадаєш, він це зробить?
— Обіцяти не можу, але варто спробувати. Солдат, допит якого ти бачила, і ті, з якими йшла сюди повз поле, не є військовополоненими. За класифікацією Ейзенхауера, вони належать до роззброєних ворогів. Тому американці роблять із ними що забажають. У бараках є небагато військовополонених. Не знаю, хто вони й чому їх утримують у кращих умовах, але дружини, діти та подруги есесівців також перебувають у досить пристойних умовах, хоча й окремо, звичайно. А ще тут лишилися колишні в'язні, котрим немає більше куди йти, вони теж живуть у бараках. І є такі, як я, що мешкають у колишніх будівлях для охоронців. Усі отримують харчування та медичну допомогу. Спробую домовитись, аби твого батька перевели до бараку з військовополоненими.
— Дякую, — сказала Крістін, — не знаю, що б і робила, якби тебе тут не виявилось.
Ісаак знову її поцілував, і всі думки й турботи відлетіли кудись далеко. Коли їхні вуста роз'єднались, Крістін торкнулася його щоки.
— Ти так і не розказав, як зумів вижити, — поцікавилася вона.
Він похитав головою і глянув на дівчину повними суму очима.
— Краще тобі цього не знати.
— Я хочу це знати. Я мушу.
— Нас змусили викопати траншею, — почав Ісаак свою оповідь. — Потім вишикували на її краю. Далі був розстріл. Куля влучила мені в плече — і я впав у ту могилу разом із іншими. На щастя, я був у передостанній групі й опинився майже зверху на купі інших тіл. Я намагався не дихати, вдаючи мертвого в надії, що мене не доб'ють. Потім нас усіх прикидали землею. Мабуть, охоронці дуже поспішали, бо лише кілька дюймів ґрунту і тонкий шар торішнього листя та дрібних гілочок відділяло нас від повітря. Коли все затихло, я виліз із ями й почав витягати трупи, шукаючи інших живих. Знайшлося ще четверо скривавлених і напівпритомних чоловіків, але їхні рани не були смертельними. Ми зайшли якомога глибше в ліс і попадали під деревами. Першої ночі мало не померли від холоду, тож на другий день знайшли на спаленій фермі якісь дошки та зробили з них собі халабуду. Вночі ми виповзали на своєрідне полювання: крали яблука та яйця, відшукували в полі недовибрану торік картоплю та кукурудзу.