Окрім родинних історій, в написанні «Сливового дерева» мені допомогло багато книг. Серед інших, «Німецький хлопчик» Вольфганга В. Е. Семюеля, його ж «Війна нашого дитинства: спогади про Другу світову війну» та «Спогади тисячолітньої жінки» Гізели Р. Мак-Брайд. Також я довірилася «Спогадам німецьких жінок про Третій рейх» Елісон Оуінгз. Аби зрозуміти союзницьку стратегію так званого килимового бомбардування, що являла собою навмисну та чітко сплановану кампанію знищення німецьких міст, у результаті якої було вбито понад 100 000 цивільного населення та перетворено на руїни тисячі помешкань, я прочитала: «Як зруйнувати місто: стратегія бомбардування та людські втрати Другої світової війни» Германа Нелла, «Серед мертвого міста: історія та моральні наслідки бомбардувань цивільного населення під час Другої світової війни в Німеччині та Японії» А. К. Ґрейлінга та «Вогонь» Георга Фрідріха. У цій книзі переказано історію бомбардування Гамбурга в липні 1943-го (операція «Гоморра»), в результаті якого загинуло близько 45 000 цивільних, і бомбардування Дрездена в лютому 1945-го, коли загинуло 135 000 людей. Усі зображені в романі сцени з життя простих містян у нацистській Німеччині взято мною з літературних джерел.
Для кращого розуміння того, що відбувалося з цивільними німцями та військовополоненими по закінченні війни я прочитала «Злочини та милосердя: доля цивільного населення під час окупації союзників по закінченні Другої світової війни» Джеймса Бака. Детальну інформацію про переслідування євреїв і те, що відбувалося в концентраційних таборах, я отримала, прочитавши «Ніч» Елі Візеля, «Очевидець Аушвіца» Філіппа Мюллера і «Наважуся свідчити» Віктора Клемперера.
Також допомогли відчути особливості тогочасного життя чотири романи, що їх я із задоволенням прочитала: «Наші рятівники» Джени Блум, «Кістяки на святі» Кріса Божаля, «Вкрадена книга» Маркуса Зусака і «Ключ Сари» Тетяни де Росней.
Мушу також зазначити, що, хоча герої цієї книги багато в чому повторюють долі моїх родичів, Крістін не є портретом моєї матері. Зображені тут характери не відображають життєвого шляху жодного з моїх рідних. Але маю сподівання, що уявна Крістін утілила в собі здатність до співчуття, примирення та сміливості, притаманні моїм любим бабусі та мамці.
Хоча «Сливове дерево» є художнім твором, я намагалася дотримуватись історичної правдивості. Наявні помилки та неточності цілком лежать на моєму сумлінні. Сюжет вимагав, аби зобразити Дахау як табір смерті, проте в дійсності він називався «робітничим табором». Без сумніву, утримувані в жахливих умовах, там загинули десятки тисяч невинних людей, але, все ж таки, він не мав відпрацьованої системи масового знищення євреїв, як Аушвіц або інші табори смерті. Також, я навмисно пересунула на осінь замах на Гітлера, що відбувся під проводом Клауса фон Штауффенберга в липні 1944 р.
Про автора
Еллен Марі Вайсман народилася та виросла в невеличкому селі в промовистою назвою Three Mile Bay (Три милі пляжу англ.) на півночі Нью-Йорка. Американка в першому поколінні, Еллен частенько їздила на батьківщину матері-німкені, де й захопилась історією, життям і культурою своїх предків. Зараз авторка має двох дітей і щасливо живе з чоловіком і трьома собаками на березі озера Онтаріо.
Будь ласка, перегорніть сторінку, щоб прочитати ексклюзивне інтерв'ю з Еллен Марі Вайсман!
Інтерв'ю
Чому вам спало на думку написати цю книгу?
На це запитання важко відповісти, але я спробую. Моя мати сама припливла на кораблі до Америки, коли їй тільки виповнився двадцять один рік. Вона збиралася одружитися з американським солдатом, якого зустріла в Німеччині, працюючи в воєнторзі на околиці свого рідного селища. На той час минуло тільки десять років від закінчення війни, й Німеччину відбудовували з руїн. Її родина жила в страшенній бідності, а міф про казкову Америку був досить привабливим, тож вона кинула рідних і поїхала на інший континент, аби вийти за малознайомого чоловіка. Та її американська мрія обернулася на страшний сон. Чоловік, до якого приїхала мати, виявився брехуном, і вона залишилася зовсім не з тим, на що сподівалася. Зрештою, вона оселилася на віддаленій фермі й мусила щоразу 20 хвилин іти пішки до найближчого села, не маючи ні автівки, ні водійських прав. По короткому часі вона народила мою сестру, брата й мене. Потім батьки розлучились, і мати, забравши нас усіх із собою, повернулася до Німеччини, сподіваючись почати життя спочатку. Однак, не судилося. Батько наполіг на нашому поверненні до Штатів, хоча й не збирався жити з матір'ю. На щастя, мати зустріла турботливого чоловіка, котрий опікувався нами як власними дітьми. Моє дитинство проходило в подорожах до бабусі, тіток, дядьків і численних родичів, відвідуючи яких я мріяла про таке саме життя, повне давніх традицій і культурної спадщини.