— Сідай, Крістін, — сказав батько. — Мама вже скоро прийде.
Вона так і зробила. Почала розглядати чорне батькове волосся, вишукуючи в ньому сліди цементної пилюки — свідчення того, що він, нарешті, знайшов роботу. Але його мужнє, засмагле обличчя і мозолясті руки були чистими, а очі — стурбованими.
На противагу матусиній родині, що мешкала в Німеччині багато сторіч, батько мав італійське коріння, що відбилось і у зовнішності Генріха. Веснянкувате дитяче обличчя Карла успадкувало мамині риси, включно з блакитними очима та білявим волоссям, яке мали і Крістін, і бабуся з дідусем, доки роки й тяжка праця не змусили їх посивіти. Ніхто не знав, звідки в матусі взялася руда грива, але так уже сталося, й вона передала цей відтінок волосся й Марії, чия коса до пояса рудувато світилась на сонці.
— Генріху, Карле, вгомоніться, — сказав батько. — Бабуся має проказати молитву.
Хлопчаки заспокоїлись і повернулися до столу, слухняно поклавши долоні на коліна. Марія чи не півгодини відмивала їхні брудні руки та мармизи, але все одно під нігтями залишилися чорні смужки. Чи варті шість маленьких шматочків вугілля таких зусиль? Тато дочекався повної тиші, а потім кивнув бабусі починати. Крістін схилила голову та зчепила кінчики пальців, дослухаючись до ймовірних материних кроків на сходах.
— Господи, — почала бабуся.
Важкий стукіт у вхідні двері змусив її увірвати передобідню молитву. Крістін аж підстрибнула на стільці. Всі мали однаково здивований вигляд, адже, хоч сьогодні родина й припізнилася з обідом, о цій порі ніхто сторонній не міг прийти. По всій Німеччині години від полудня до другої присвячувались найважливішій справі дня — обідній перерві. Жодна крамниця чи контора не відновлювала роботи раніше другої. Крістін і її батько підвелись одночасно.
— Я подивлюсь, хто там, — сказав тато. — Крістін, залишайся тут. Починайте їсти. Ми й так уже зачекалися.
Дівчина сіла на своє місце, намагаючись утамувати подих. Їй було цікаво, чи гестапо стукало б. Марія взяла виделку й наклала ковбасок із цибулею в бабусину й дідусеву тарілки. Крістін підсунула кульбабковий салат ближче до бабусі, не відриваючи очей від батька. Щойно він вийшов із кімнати, вона підбігла до вікна.
Чорна армійська вантажівка стояла біля тротуару. Клоччя сірого диму вилітало з тремтячих трубок позад високої кабіни. На дверцятах — білий обрис залізного хреста, над закритим кузовом — червоний прапор із чорною свастикою. Двоє чоловіків у барбароссівських касках і чорних уніформах вивантажували темні пакунки та віддавали їх чотирьом іншим солдатам. Крістін розпізнала в них Schutsstaffel[13] — та зітхнула з полегкістю: це було не гестапо. Вона відчинила вікно й виглянула на доріжку, що перетинала садок і вела до вхідних дверей. Солдат розмовляв із батьком. Зі свого місця вона вже могла роздивитися темний пакунок у руках незнайомця. То був радіоприймач.
— Nein, — почула вона батьків голос.
Потім він узяв пакунок і подякував:
— Danke schon.[14]
— Heil Hitler![15] — вигукнув солдат, звівши праву руку в салюті.
Дівчину не здивувало, що батько не відповів. Есесівець помарширував назад до вантажівки.
Крістін було видно, що й інші солдати ходять від дверей до дверей і роздають приймачі. Троє повернулися до машини зі старими радіо в руках, точнісінько такими, як і те, що зараз на білій серветці стоїть на приставному столику біля канапи. По кількох хвилинах есесівці позбігалися до вантажівки, немов щури до сирної голови, і позалазили хто на пасажирське сидіння до кабіни, хто до критого брезентом кузова. Водій узявся за ручку стартера, й машина рушила вгору, тільки шини вискнули, тручись об бруківку.
Лише тепер із-за сусідського хліва показалася мама. Вона міцно тримала в руці торбинку, а поглядом прикипіла до незнайомої машини. Армійська вантажівка зникла так само швидко, як і прибула, й Крістін зачинила вікно. Що ж робити? Сісти до столу чи піти до передпокою й зустріти мамцю? Тато знає про нові правила, він уважає, що коли нічого не порушувати, до них ніхто не причепиться. Йому б не сподобалося, що Крістін написала до Ісаака, й розлютило б, коли дізнався, що матуся передала записку.
13
«Ескадра прикриття супроводження», термін, що за часів Третього рейху використовувався як назва охоронної команди Гітлера, а потім і військ СС.