Потім, у старших класах, я дізналася про холокост і, чесно кажучи, погано могла собі уявити, що всі ті жахіття, про які нам розказували в школі, відбувалися в прекрасному світі моєї дитячої Німеччини. Друга світова війна була улюбленою темою нашого вчителя історії, котрий особливо наголошував на тому, як нацисти поводилися з євреями. Дуже швидко однокласники почали дражнити мене нацисткою, вітаючись у коридорах салютом і фразою: «Хайль Гітлер!». Тоді я вперше відчула на собі тягар колективної провини. Я почала розпитувати матір про те, як їм жилось у війну, про роль дідуся і про те, що відчувала бабуся, залишаючи їжу для полонених євреїв, котрих проводили селом. Я хотіла зрозуміти, чим вона ризикувала і про що думала, не маючи достатньо харчів для власних дітей. Дідусь воював на російському фронті й двічі тікав із табору для військовополонених. Більше двох років моя бабуся не знала, чи він узагалі живий, аж доки одного дня він не з'явився на ґанку. Він був звичайним піхотинцем і не належав ні до СС, ні до нацистської партії. Мама водила мене до бомбосховища, в якому вони, голодні й налякані, ховалися від повітряних нальотів. Вона розповіла про продуктові картки, довжелезні черги до крамниць, про те, як одного разу з вагітною бабусею ховалась у канаві від союзницького винищувача та про те, що від постійного виття протиповітряної сирени починають боліти вуха. Але тоді я була надто юною і не вміла ще ні зрозуміти, ні пояснити одноліткам, що бути німцем іще не означає бути нацистом, що протестувати в Америці значно простіше, ніж у Третьому рейху, що, якби вони самі жили в ті страшні часи, невідомо, чи наважилися б ризикнути власним життям для чийогось порятунку. Мій американський батько навчав, що зло може оселитися в серці кожного, незважаючи на національність, расу чи релігійну приналежність, але я тоді ще не вміла висловлюватись аргументовано. Я не знала, як пояснити однокласникам, що колективна провина, на відміну від провини особистої, не має сенсу, і що легко судити з відстані багатьох років. А ще я знала, що нікому не хочеться чути, що під час Другої світової постраждала і моя родина.
Потім, через двадцять років, відбулася ще одна значуща розмова, в якій близький друг — один із тих, хто дражнився в школі — розмірковував з приводу відповідальності середньостатистичного німця за прихід Гітлера до влади, прийшло розуміння необхідності написання такої книги, що зображувала б життя звичайних німців під час війни та заразом порушувала б тему гоніння євреїв нацистами. Та я розуміла, що мій роман купуватимуть, тільки якщо він буде захопливим. І тоді я згадала, що Джеймс Камерон успішно використав любовну історію, щоб розказати світові про трагедію «Титаніка». Так народилась ідея кохання дівчини-німкені та хлопця-єврея, котра чудово вписувалася в історії з життя материної родини. За три дні було складено перший «чорновий» план мого роману. Після цього я взялася до викладу історії звичайної німкені, котра врятувала свого хлопця-єврея, що, чесно кажучи, навряд чи могло статися. В дійсності Крістін, швидше за все, загинула б, але мені хотілося щасливого кінця.
Ви сказали, що книга базується на реальних подіях із життя вашої матері. Які з епізодів роману їй довелося пережити?
Легше сказати, що з описаного тут не було правдою. Моя мати не мала хлопця-єврея і, на щастя, не мала досвіду перебування в Дахау. Бідність, голод, переховування в бомбосховищі, брудна канава, що врятувала їй життя, харчі, залишені на вулиці для в'язнів-євреїв, відсутність листів від батька, його втеча з російського полону — все це дійсно було. Після війни в бабусиному будинку жили американці, й вона дійсно викинула банку залишеного ними арахісового масла, бо думала, що то — отрута.
Яким було ваше дитинство?
На щастя, я майже нічого не пам'ятаю про свого біологічного батька, бо всі спогади про нього не є приємними. Після повторного одруження матері моє дитинство було чудовим! Ми багато подорожували, плавали човном, купались у річці, читали та грали на дворі. Моя розвинена уява змушувала на кожному кроці бачити викрадачів маленьких дітей, вампірів, привидів, якихось потойбічних духів. Найбільше мені подобалося ходити до універсального магазину, де можна було купити льодяники у нікельованій коробці та книжку коміксів-страшилок. У підлітковому віці я обожнювала Стівена Кінга, Енн Райс і Діна Кунца. Мабуть, це захоплення певним чином відбилось і в романі. Я завжди знала, що перша написана мною книжка міститиме елементи паранормальності, та холокост і Друга світова жахають більше за будь-яких монстрів.