Крістін відчула, як навколо її шиї затягають невидимий зашморг.
Декілька наступних ночей вона без сну крутилась у ліжку аж до світання, боячись, що Ісаак може покласти край їхнім побаченням через уведення комендантської години, та намагаючись не думати про війну. Але уява постійно малювала їй картини обстрілів і бомбардування, хоча дівчина не хотіла вірити у те, що таке може статись у їхньому, нікому не потрібному містечку. Але найгіршою була невідомість. Вони з Ісааком бачилися за два дні до того, як Британія і Франція оголосили Німеччині війну, й тепер Крістін доведеться чекати цілих три тижні й чотири дні, перш ніж вона дізнається, що вирішив коханий з приводу комендантської години.
Протягом трьох тижнів, які передували наступному побаченню, по радіо оголосили, що Королівські повітряні сили бомбардували німецькі міста Куксгафен і Вільгельмсгафен, а також, що німецькі війська рушили до Варшави. В газетах писали про перші жертви війни: з'явилися списки загиблих за вітчизну, а поряд було надруковано новий декрет, яким вводилося смертне покарання для ворогів народу.
Коли вони з Ісааком, нарешті, зустрілись, Крістін спробувала переказати йому всі новини, бо радіоприймач у Бауерманів вилучили есесівці. Тепер їм не тільки заборонялося мати радіо, але й у газеті опублікували перелік товарів, заборонених до продажу євреям: банне мило, тютюн, рибу, торти і квіти.
— Їх було восьмеро, — розповідав Ісаак, — і заглядали вони скрізь. Батьку наказували, як офіціанту, мені надавали по вухах, а потім позабирали все, що самі схотіли: свічки, мило, м'ясо, вершкове масло, хліб, книжки, валізи, материні коштовності та хутра, сестриних ляльок. Наступного дня повернулися з вантажівкою й забрали наші картини, найкращі меблі, порцеляну, срібло, навіть наш восьмисвічник. Нам самим довелося все це виносити й вантажити, а потім батька змусили підписати папір, що він усе це добровільно пожертвував німецькому Червоному Хресту.
— Як таке може бути? — вигукнула Крістін. — Як вони можуть грабувати людей серед білого дня!
— А хто їх зупинить? — поцікавився хлопець.
— Я не знаю, — похитала головою та знизала плечима дівчина. Її очі наповнилися сльозами. — Якби ж я знала…
— Наостанок вони порадили нам просто відкрити газ або повіситись.
— О боже! У вас хоч що-небудь лишилося?
— Батько сховав трохи грошей під однією з дощок підлоги біля ванни на другому поверсі, на щастя, вони не знайшли цього сховку.
— Може, вам щось потрібно? Щось таке, що я могла б передати твоїй родині.
— Квитки за кордон.
Крістін скам'яніла. Так, Бауерманам буде безпечніше де завгодно, тільки не в Німеччині, але вона потребувала Ісаака тут, біля себе. Їй необхідно бачити його лице, чути його голос, відчувати його міцні обійми. Проте вже за хвилю дівчина засоромилась цієї егоїстичної думки.
— А що ваші родичі? Чи є від них звістки?
— Батькова сестра з Лодзя відправила нам листа ще три тижні тому, але дійшов він тільки вчора. Вона пише, що польських євреїв спочатку примусили носити нарукавні пов'язки із зіркою Давида, та потім усіх позганяли до гетто. Чоловіків, які намагалися чинити спротив, розстріляли, серед інших і тітчиного чоловіка. Вона з трьома дітьми живе в кімнаті на вісьмох. Тітка запитує, чи не могли б ми якось допомогти їм вибратися звідтіль. Вона пише, що це — її останній лист, адже їм більше не дозволяють відсилати й отримувати пошту. Тато плакав, прочитавши це, а мама навіть не глянула на нього. Вона й досі вірить у те, що життя налагодиться. Вона вважає, що Гітлеру з його війною буде не до нас, і якщо виконувати всі приписи, з нами буде все гаразд.
— А ти як уважаєш? — спитала Крістін.
Він опустив очі.
— Я вважаю, ми мусимо це припинити.
Ці слова обсипали її крижаним дощем.
— Що припинити?
— Ми мусимо припинити ці таємні побачення. Якщо нас викриють, це буде кінець, кінець для нас обох. Через цю комендантську годину стало надто небезпечно. За мною можуть стежити… Крістін, нам не можна бачитись. Я більше не прийду.
Вона затулила обличчя руками. Дівчина знала, що цей день колись настане, та все одно почувалася скривдженою, так, ніби її вдарили в живіт. Він сказав ці слова так спокійно й жорстоко, та коли Крістін подивилась коханому в очі, побачила в них сум і сльози.
— Ми знову будемо разом, — сказав хлопець, обіймаючи її.— Ніщо не зможе навік розлучити нас. Я знайду тебе, коли це буде безпечно. Обіцяю!
Вона відсторонилась і відійшла до перевернутої діжки, стягла з неї біло-червону скатертину і розстелила на вкритій сміттям долівці. Потім, заплакана, стала посеред неї та почала розстібати ґудзики на сукні. Він спостерігав, стоячи зі стиснутими губами, схиливши на бік голову. Дівчина спустила сукню з плечей, дозволяючи їй сповзти до талії. Коли Крістін почала розв'язувати пояс, болісний крик пораненого звіра мимохідь зірвався з його вуст. Він підійшов дуже близько, притулив обличчя до її шиї, притиснувши її руки до стегон.