Вона не рахувала, скільки разів лазила по захованих у самому серці лісу руїнах собору, збудованого ще в тринадцятому столітті, як часто снила наяву, умостившись у трав'яному затишку поміж трьох його древніх стін. Позбавлені опертя плити давно пообвалювалися й вікна собору тепер світили порожнечею, слугуючи цегляними рамками вічнозеленим рослинам, вицвітаючим небесам або зорям, які мерехтять у непевному світлі місяця-молодика. Але вона часто ставала на місці, де, як уважала, мусив бути вівтар, намагаючись уявити життя тих, хто молився, вінчався, плакав під високими арками собору: лицарів у блискучих обладунках, довгобородих священиків, баронес у діамантах і їхніх фрейлін, які тулилися позаду.
Найбільше Крістін любила піднятися на вершину горба й зустріти там перші промені літнього сонця, коли роса піднімає дух ґрунту над землею і напоює хвойним ароматом уранішнє повітря. Їй також дуже подобався перший, сповнений особливої тиші, день зими, коли світ ніби занурювався в дрімоту, а свіжий сніг мов би присипав цукром спустілі жовті пшеничні поля та сірі, голі гілки дерев. Дівчина почувалась як удома далеко в лісі, під високими розлогими ялинами, куди сонцю лише зрідка вдавалося пробитись, а Ісаак належав до гамірної кам'яниці на протилежному кінці містечка, де обабіч кутих воріт ростуть рівнесенько підстрижені кущі, а високі двері під старовинними арками охороняють статуї середньовічних горгулій або святих.
— Ну, гаразд, — сказала вона, — а що подумає Луїза Фрайберг, дізнавшися, що ти був тут зі мною?
— Не маю гадки, про що вона подумає,— відповів він, стаючи поруч.
— І мені все одно.
Якби Крістін знала, що хлопець зранку з'явиться перед її будинком на Шеллергассе-штрассе, мовчки чекаючи на цегляних сходах, доки вона впорається з великим саморобним залізним засувом на вхідних дверях, то одягла б своє вихідне пальто, а не цей потертий вовняний плащик, що некрасиво звисав до литок. Різдвяний подарунок коханої бабусі, він був цупким і теплим, але його нестерпний колір і протерті до дірок кишені не могли приховати того, що в попередньому житті він, імовірно, був каретним покривалом.
І зараз, ведучи Ісаака крізь ліс, спускаючись із пагорба дорогою до яблуневих і грушових садків, вона не відривала пальців від ґудзиків, аби поли плаща випадково не розійшлися й не показали благенької, запраної одежини, що була під ним. Рукава її ще дитячого платтячка були закороткими, погано підшитий поділ — зависоким, розстебнута пазуха — затісною і весь фасон матроски — занадто дитячим. Її сірі панчохи, що підв'язками пристібалися прямо до спідньої сорочки, були всі в зачіпках і ковтунцях від численних доторків до кущів і кори дерев. Але вона завжди ходила до лісу в цьому одязі, бо завжди була тут сама. У цьому вбранні можна не боятися, що щось порветься чи забрудниться, коли вона опуститься на коліна, зрізаючи гриби з-під просякнутої вогкістю папороті, чи повзатиме в багнюці, визбируючи букові горішки для домашньої олії.
Як і у решти родини, майже весь одяг Крістін був пошитий зі старих бавовняних простирадл або домотканої тканини. І доки вона не почала працювати в Бауерманів, над цим не замислювалася. Більшість дівчат і жінок у їхньому селі одягалися так само: в поношені сукні чи спідниці, накрохмалені фартухи, високо зашнуровані черевики. Але тепер, щодня обідньої пори йдучи на роботу до Ісаакового будинку, дівчина вбиралася в одну зі своїх вихідних суконь. То були найкращі її речі, виміняні на яйця й козяче молоко в місцевій крамниці.
Це засмучувало матусю. Мати Крістін звали Розою, вона день-у-день працювала на Бауерманів от уже десять років. У тих сукнях слід ходити до церкви, а не мити посуд, прати білизну чи полірувати срібло. Але Крістін усе одно їх носила, ігноруючи важкий погляд мамці, коли вони зустрічалися на облицьованій бежевими кахлями кухні Бауерманів. Іноді дівчина позичала сукню у своєї найкращої подруги Каті, обіцяючи повернути її незаплямованою. Збираючись на роботу, вона завжди ретельно зачісувалась і запліталася, слідкуючи, щоб біляві коси були рівними й однакової довжини. Та цього ранку, коли Ісаак заскочив її своєю появою, волосся Крістін теліпалося за спиною далеко не ідеальною косою.
Вона відчула полегкість, побачивши на Ісаакові коричневі штани на підтяжках і блакитну фланелеву сорочку — одяг, у якому він зазвичай косив траву чи рубав дрова, а не випрасувані чорні брюки зі сніжно-білою сорочкою та синьою камізелькою, що їх він одягав до університету. Попри те, що Бауермани були однією з останніх заможних родин у містечку, батько Ісаака вважав, що діти мусять розуміти важливість фізичної праці й регулярно накладав на сина та меншу дочку, Габріеллу, якісь хатні обов'язки.