— Крістін! — кликав її хтось.
Дівчина повернулась на голос і побачила Каті, котра поспішала до неї, зсутуливши плечі, щоб уберегтись від цівочок дощової води, що стікали з її чорної парасолі.
— Що ти робиш? — кричала вона крізь зливу.
— Ой, — розгубилась Крістін, оглядаючи свої мокрі порожні руки. — Я пішла до крамниці по сіль. У нас немає ні дрібки.
Каті підійшла ближче й накрила парасолею голову подруги.
— О боже! — вигукнула вона.
Руде волосся подруги було розкуйовдженим, а очі — червоними та розпухлими. Вона виглядала так само погано, як почувалася Крістін.
Дівчина поспішно підшукувала тему для розмови.
— А де Стефан? — спитала вона перше, що спало на думку.
Лице Каті одразу ж скривилося й очі наповнилися сльозами.
— Його забрали, — розплакалась вона. — Уже шість днів, як поїхав.
— Вибач, — сказала Крістін, — я не знала.
— Але моя мати казала твоїй.
— Не думаю. Твоя мати дуже зайнята й могла забути.
— Може, твоя мама тобі не сказала. Я дуже здивувалась, що ти не прийшла до мене.
Крістін похитала головою. Яке значення мають усі ці дрібниці!
— Чому б не зайти на чай або італійське морозиво? — запропонувала вона, киваючи на кав'ярню навпроти.
Каті рукою втерла собі носа, мов трирічна дитина.
— Я не взяла з собою грошей, — сказала вона, — просто вийшла пройтись…
Каті відступила на крок, голос її тремтів, ніби дівчина от-от знову збиралась розплакатись.
— У мене є кілька монет, — спробувала всміхнутись Крістін. — Збирала якраз для такого дня.
Потім, аби не показати свого спустошення, вистромила долоню з-під парасолі. За мить у ній уже було повно води.
— Я ж кажу, якраз для такого дощового дня. Ходімо зігріємось, нам це потрібно.
— Добре, — відповіла Каті, шморгаючи носом.
На дверях був знак «Jude Verboten!»,[25] і спочатку Крістін завагалась, але потім помітила двох есесівців, які сиділи за столиком біля вікна, — шкіру немов жаром обсипало. Солдати розслаблено сперлися на спинки стільців і крізь скло дивились на них із Каті. Дівчина запримітила подвійні руни «S», що блискавицями сяяли на лацканах чорної уніформи, залізні хрести на комірцях і сріблясті черепи з перехрещеними кістками під ними на кепі. Розвернутися зараз і піти не можна, буде виглядати занадто нарочито. Тому довелося слідом за Каті ввійти до кав'ярні. Вона зачинила за собою скляні двері, дивлячись просто себе, та зачекала, доки подруга складе парасольку. Спиною дівчина відчувала на собі погляди есесівців.
Іще рік тому тут не було б жодного вільного столика, люди парами та цілими родинами насолоджувалися б пообідньою кавою та випічкою. Та нині в затишному приміщенні, крім дівчат, було тільки п'ятеро людей: офіцери СС, власник закладу і шеф-кухар, за сумісництвом гер Шмідт, його дружина і єдина офіціантка фрау Шмідт, а також старигань у сірій сорочці та поношених шкіряних штанах.
Крістін слідом за подругою пройшла до круглого скляного столу в кутку зали, стіни якої було прикрашено декоративними біло-синіми тарелями делфтського фарфору та херувимчиками, що тримали в руках гусенят і ягнят. Вони обійшли стариганя, який читав газету, ціпок обперто об вільний стілець поряд, на столі перед ним — тарілка із недоїденими ковбасками та недопита кава. Крістін спостерігала, як він піднімає маленьку чашечку. Стареча рука тремтить так сильно, що здається, от-от уся сурогатна кава, що там іще є, розхлюпається, так і не потрапивши йому до рота. І все ж таки дідові вдалося зробити ковток й опустити руку, не розливши й краплі. Вона підійшла до обраного Каті столу, тремтячи всім тілом, як стариганеві руки.
Вона сіла на стілець і кинула погляд на офіцерів біля входу. На щастя, ті вже збиралися йти. Вони якраз одягали свої довгі сірі пальта та припасовували кепі. Супроти сірого дощового завіконня їхні чорні уніформи видавалися силуетами гротескних маріонеток.
— Я нічого не хочу, — сказала Каті, падаючи на стілець.
— Давай, — умовляла Крістін, — замов щось. Сприймай це як ліки.
— Але я за ним уже так скучила! — вигукнула Каті.— Що, як він ніколи не повернеться?
Каті знову скривилась, і Крістін подумала, що подруга може впасти в істерику прямо тут.
— Так, я знаю, тобі дуже погано зараз, — продовжила Крістін, — але треба сподіватися на краще. Я тримаюся тільки тим, що постійно кажу собі: «Ти побачиш Ісаака знову, зовсім скоро побачиш».