Каті висякалась у мокрий носовичок і всім своїм заплаканим обличчям зобразила подив.
— Ісаака? Так він же єврей!
Крістін завмерла від страху. Глянула на офіцерів. Вони оплачували рахунок біля шинквасу, не звертаючи уваги на слова Каті. В центрі столу жовте меню спиралося на вазу з волошками та маками. Крістін узяла його, щоб виграти час. А що іще їй було робити? Не здіймати ж галасу.
По хвилині вона прочистила горло та запитала:
— То що замовимо?
Крістін цікавило, чи читала Каті «Der Sturmer», доки вони не бачились.
— Зі Стефанового від'їзду в мене поганий апетит.
— Шкода Стефана, та ти маєш вірити, що з ним усе буде гаразд.
Крістін і сама не вірила в те, що говорила. З усього виходило, що сотні чоловіків гинуть на фронті щохвилини. Стефан цілком може опинитися серед них. Щодня перелік загиблих у газеті довшає.
— Як сподіватися на краще, коли всі кажуть, що ця війна надовго? — поскаржилася Каті.
— Навряд чи хтось може точно знати.
— Стефан каже, що війну почали вони.
— Хто?
— Ти знаєш хто — євреї.— Вона стишила голос і нахилилася ближче до Крістін. — Я гадала, Ісаак був тільки шкільним захопленням. Ну знаєш, багатий красунчик, із яким тобі ніколи нічого не світить. А тепер іще ці нові закони… Виходить, ніби він ніколи й не знав про твоє існування. Я маю на увазі, із цього все одно нічого б не вийшло, чи не так?
Сльози підступили до очей Крістін. Спокуса розказати Каті, що вони з Ісааком кохають одне одного та зустрічалися потай, майже переважила обережність. Але вона все ж таки зуміла стриматись, і готові зірватися слова зависли буквально на кінчику язика. Дівчина втупилась у меню.
— Я знаю його довше, ніж ти — Стефана, — сказала вона.
— Ти наклала на нього оком, а це не те саме.
Крістін насилу стримувалася, щоб не розказати Каті всього, аби та тільки замовкла.
— Мені й досі його бракує.
Каті закотила очі.
— Шкода. Я знаю, ти й надалі хотіла б працювати на них і бачитись із ним, але про це доведеться забути.
Тільки тепер фрау Шмідт підійшла до їхнього столика взяти замовлення.
Дівчата замовкли та сіли рівно. Крістін не зводила з Каті очей.
— Вишневе італійське морозиво, будь ласка, — замовила Каті.
— Мені теж, будь ласка, — сказала Крістін, лаючи себе останніми словами за те, що затягла Каті сюди, а не знайшла привід одразу розійтись.
Каті барабанила пальцями по столу, доки фрау Шмідт приймала замовлення, і знову нахилилася до Крістін, коли жінка відійшла.
— Вона отримала телеграму минулого тижня.
Дівчина кивнула в бік офіціантки.
— Її син загинув у бою під Парижем.
Серце Крістін пропустило удар.
— Нещасна жінка, — сказала вона.
Боковим зором Крістін помітила, що есесівці рушили в кінець залу. Вона прикинулася, ніби не помічає їх і всміхнулася до подруги.
Офіцери підійшли до старого, стали мовчки біля його столу, чекаючи, доки він відреагує. Через якусь мить дідусь відірвався від їжі та звів на них очі.
— Гауптшарфюрер Крюгер і я — офіцери відділу расової приналежності та поселення. Ваші документи, будь ласка, — сказав один із них.
Він був високий і худий, гострий ніс, немов дзьоб хижого птаха, стирчав посеред вилицюватого обличчя.
Його товариш, гауптшарфюрер Крюгер, вирвав із рук старого газету, подивився на першу шпальту й кинув її на стіл.
— Mach schnell![26] — закричав він.
Старий чоловік розвернувся на стільці та почав обшукувати кишені свого пальта. Зрештою він знайшов паспорт і витяг його з кишені. Та руки так тремтіли, що документ упав на підлогу. Невдоволений звук злетів із губ. Старигань спробував нахилитись і підняти паспорт, але худенькі покручені кінцівки танцювали, збиваючи його з рівноваги. Посвідчення особи лежало під стільцем між дідових черевиків, і залишалось невидимим для нього. Крістін підвелась і рушила на допомогу.
— Halt![27] — Гауптшарфюрер Крюгер звів руку в рукавичці у напрямку Крістін.
Дівчина зупинилась.
— Ви симпатизуєте євреям, фройляйн? — запитав він. — Чи може сама — єврейка?
— У нього впала посвідка, я просто хотіла допомогти, — відповіла Крістін, показуючи на підлогу.
— Робіть своє діло, коли не хочете бути заарештованою за втручання у справи Рейху! — сказав Крюгер.
Крістін опустила очі, та не повернулася до столу. Вона не знала, що робитиме, якщо есесівці й далі займатимуть старого, але просто сидіти теж не могла.