Щодня тисячі солдат гинуть на фронті, тисячі цивільних помирають від бомб, чому їхня родина має вистояти? Чи виживе тато, один на мільйон загиблих? Усі вони — просто цифри для тих, хто розв'язав війну. Піснеспів досяг крещендо — і гарячі сльози полилися з очей Крістін. Вона більше не могла стримуватись. Її світ розпадається на частки, і з цим нічого не можна вдіяти.
Глава 8
На початку 1941-го, воєнні дії ще не сягнули містечка Крістін, але їх поступове наближення відчувалось, як близькість грози.
Протягом січня найближчі містечка — Вюрцбург, Карлсруе та Пфорцхайм — пережили бомбардування. Люди на вулиці тепер сторожко переглядалися, й одне запитання світилось у їхніх очах: «Невже ми наступні?» Усі боялися, що от сьогодні вночі все й почнеться.
Із третього поверху, крізь вікно на сходовому майданчику біля своєї спальні, Крістін було добре видно обриси палаючих сіл і містечок, що червоними пульсуючими грибами виростали на темному тлі горизонту. Коли вітер віяв у її бік, дівчина чула, як бомби з гучним гуркотом падають на землю, ніби якийсь сердитий бог стукає величезним кулаком.
На початку лютого на стінах і побілених фасадах з'явилися нові плакати. Вони попереджали перехожих, що всіх, хто слухатиме ворожі радіостанції, читатиме ворожі газети чи віритиме ворожій пропаганді, буде повішено. У звичних продуктових чергах, де Крістін простоювала годинами, іноді тільки для того, щоб побачити спорожнілі полиці, люди тепер оглядалися, перш ніж пошепки заговорити до сусіда.
Вона була шокована, коли вперше почула нову примовку: «Господи, забери в мене вуха і не дай потрапити до Дахау!».
Перший лист від батька прийшов у середині березня, й мамця тремтячим голосом прочитала його всій родині.
Мої любі, Розо й родино!
Слова безсилі переповісти, як дуже я скучив за вами всіма. Молюся за вас. Хочу, щоби ви знали, що я — при доброму здоров'ї. Тренувань у нас багато, але й годують дуже добре. Все одно бутерброди з печінкою та смальцем, приготовані вами мені в дорогу, смакували краще. Я вже закінчив тренування і тепер чекаю відправлення на східний фронт прокладати лінії зв'язку для наступу Шостої армії. Працюватиму в інженерному корпусі на залізниці, котрий адаптуватиме колії для наших потягів підкріплення. А ще я підписався на обов’язкову пенсійну програму, що, як нам сказали, забезпечить мій і ваш добробут після успішного завершення війни. Попіклуйтеся одне про одного. Я писатиму, коли тільки зможу. Люблю і мрію побачити вас усіх дуже скоро.
Хайль Гітлер,
Вони сиділи довкруж столу та їли те, що нинішньої зими стало звичною стравою, — розбавлене водою козяче молоко, варену картоплю та суп із ріпи. Важко було в це повірити, та всі вони тепер шкодували за тими щасливими днями, коли мамця залишала на сходах до підвалу цілий глек коров'ячого молока, щоб за три доби воно перекисло на сметану. Потім ставили глек посеред столу й ложками набирали з нього густу смакоту. Та сметана із дрібочкою солі була найкращою приправою до вареної картоплі. Хлопці тоді невдоволено бурчали, та зараз, коли вже більше року навіть не бачили коров'ячого молока, вони були б щасливі з'їсти бодай ложечку тієї сметани.
— Чому тато написав: «Хайль Гітлер»? — запитала Марія.
— Він мусив, — відповів дідусь, — солдатські листи читає цензура.
— Коли він повернеться? — зарюмсав Карл.
— Як тільки зможе, — відповіла йому мама.
— Ма, хтось поцупив нашого півня, — змінила тему Крістін. — Ще вчора він був, а сьогодні — нема.
Мамця поклала листа назад до конверта, а потім — до кишені свого фартуха. Губи її стислись у нитку.
— Що ж, значить весною в нас не буде ні курчат, ні яєць, ні курятини.
Із настанням весни мати щодня перевіряла поштову скриньку, чекаючи на листа від батька. Потім перейшла на щотридні, а згодом і взагалі попросила Крістін це робити, бо важко переживала розчарування.
Йдучи з картками до крамниці, Крістін щоразу вибирала новий маршрут, удивляючись у сусідські подвір'я та курятники в сподіванні знайти зниклого півня. Їй було важко повірити в те, що хтось міг його вкрасти, та під час війни, схоже, старі правила більше не діють.
Наприкінці травня більшість полів довкруж містечка залишились незораними й незасадженими, бо майже всі чоловіки пішли на фронт, а ті, що залишилися, були надто старими для оранки. Декілька господинь намагалися хоч якось тримати свої ферми на плаву, маючи тільки по одній залишеній солдатами кобилі, польському військовополоненому чи табірній робітниці. То були, здебільшого, чотирнадцяти- чи п'ятнадцятирічні дівчата з робітничого табору поблизу Зульцбаха.