— Я знаю, що подумали б твої батьки, — сказала Крістін, не відриваючи очей від червонуватого суглинку стежки.
Вони вже майже вибралися з темної лісової гущавини і зараз проходили поміж поріділих дерев і високих кущів, торуючи шлях до порослого травою краю найвищого з яблуневих садків. Шестеро білих овечок, які паслись на узліссі, одночасно підвели свої зарослі вовною голови на Ісаака та Крістін. Дівчина зупинилась і підняла руку, показуючи хлопцеві, щоб він стояв тихо. Вівці якийсь час вилупляли на них очі, та потім повернулися до поїдання трави. Задоволена тим, що худоба не збирається розбігатися, Крістін опустила руку й рушила вперед, але Ісаак схопив її і відштовхнув назад.
Він мав понад шість футів зросту, широкі плечі та м'язисті руки — велет у порівнянні з її тендітною статурою. І тепер, коли вони застигли лицем до лиця, вона не змогла не спекти раків, дивлячись знизу в його каштанові очі. Дівчина пам'яттю серця впізнавала ці риси: хвилі чорного волосся, що спадало на лоба, монументальну щелепу, гладеньку шкіру смаглявої шиї…
— І як ти знаєш, що подумали б мої батьки? — спитав він насмішкувато. — Моя мати що, виклала тобі свої думки за чашечкою кави з тортом?
— Nein,[1]— вигукнула Крістін, сміючись, — твоя мати не запрошувала мене на каву.
Ісаакова мати Ніна була чесною і щедрою господинею, котра принагідно обдаровувала родину Крістін то тістечками безе, то яблучним штруделем, то ягідним або сливовим пирогом. Спочатку мамця намагалася відмовлятися від тих дарунків, але безрезультатно. Ніна тільки хитала головою й казала, що почуватиметься краще, коли мамця, котрій не так у житті таланить, прийме ті дрібниці. Бауермани пили справжню каву, а не цикорій, як Бельци, й Ніна подеколи передавала їм через Крістін із фунт тієї смакоти. Але до чеснот фрау Бауерман не належало розпивання кави зі служницею.
— Мама каже, проміж вас із Луїзою уже все домовлено, — сказала Крістін, спантеличена відчуттям сили й тепла його широкої долоні.
Вона вирвала свою руку з його руки і пішла вперед, а серце калатало.
— Нічого ще не домовлено, — відповів він, рушаючи за дівчиною. — І мені байдуже, хто що подумає. Окрім того, я гадав, ти знаєш, що Луїза від'їжджає до Сорбонни.
— Але ж вона повернеться, чи не так? Мама розказувала мені, як фрау Бауерман наказувала: «Дістаньте найкраще срібло, Розо, сьогодні Луїза з родиною прийде до нас обідати», і буквально минулого тижня: «У Луїзи день народження, тож придбайте, будь ласка, найкращі оселедці для її улюбленого Matjesheringe[2] у вершковому соусі. І влаштуйте так, аби Ісаак і Луїза сиділи поруч за кавою з тістечками».
— Це тільки тому, що наші родини товаришують. Моя мама росла з матір'ю Луїзи.
— І твої батьки сподіваються…
— Мама знає, що я проти. І Луїза знає.
— А твій батько?
— Тато не може мені наказувати, адже він сам пішов проти батьків, які не хотіли його заручин із моєю матір'ю, бо вона не дотримувалась іудейських звичаїв. Але він пішов проти їхньої волі й одружився з мамою. Він не примушуватиме мене.
— А ти що ж? — запитала вона, ховаючи руки глибоко в кишенях плаща.
— А я насолоджуюся цим днем і чудовою прогулянкою з красивою дівчиною. Вважаєш, тут щось не так?
Ці слова наповнили все її тіло тремтінням.
Дівчина відвернулась і покрокувала стежкою вниз, повз останній ряд покручених яблунь, до дерев'яної лавки, міцно вбитої в уплескану землю.
Крістін сіла й огорнула плащем ноги, сподіваючись, що хлопець не помітить, як тремтять її коліна та руки. Ісаак сів поруч, обпершись ліктями на спинку лави та випроставши ноги.
Зі свого місця вони бачили залізничні рейки, що відходили від станції,— ті спочатку вигиналися широкою дугою, а потім ішли паралельно пагорбам. За рейками акуратно зорані поля коричневими борознами розстелились аж до села, що скупчилося на краю широкої, зелено-коричневої, схожої на зшиту із клаптів ковдру, долини. Численні дими кучерявилися над димарями й вигиналися в бік пагорбів, ніби прикрашених деревами, чиє листя вже набрало осінніх барв: червоної, жовтої, золотої. Срібляста стрічка ріки Кохер вилася через увесь центр містечка, скута кам'яними берегами, розшматована мурованими містками. Вони бачили заокруглені цеглини дзвіниці біля готичної церкви святого Миколая, що височіла над ринковим майданом. Східніше, якраз через вулицю від будиночка Крістін, уп'ялась у саме небо збудована з піщаника дзвіниця лютеранської церкви, що бовваніла над обмазаними глиною дахами конгрегації. На кожній дзвіниці — по три великих залізних дзвони, які вдень дзвонили щогодини, їх відлуння прокочувалося недільними вулицями містечка, як стародавній поклик до молитви. А під морем жовтогарячих глиняних дахів вирувало життя. В лабіринті нерівних мощених вуличок і крутих провулків, поміж столітніх фонтанів і порослих плющем статуй бігала та сміялася дітлашня, ганяючи м'яча, стрибаючи через скакалки. Містечкова пекарня наповнювала прохолодне осіннє повітря ароматами свіжоспечених претцелів,[3] булочок і шварцвальдських тортів.[4] Сажотруси у своїх високих капелюхах і закіптюжених плащах переходили від будинку до будинку, поклавши на плече довжелезні чорні мітли, схожі на йоржі для велетів. У м'ясній лавці підперезані фартухами жінки відраховували монети, прискіпливим оком обираючи свіжі ковбаси для недільного обіду, обмінюючись новинами та вітаннями перед стерильно чистим прилавком. На просторому ринковому майдані, під смугастими парасолями, фермерші, готуючись до торгівлі, розставляли ящики з яблуками і темно-червоною ріпою. Вони вже розмістили відра з рожевими та фіолетовими циніями поряд із соняшниками, повиставляли пірамідами дерев'яні клітки з голосистими коричневими півнями та білими гусками поряд із гірками гарбузів. А на розі сидів старигань у поношених дерев'яних черевиках і, посьорбуючи тепле темне пиво, розмірковував про їхні долі. Крістін завжди здавалося, що старі люди змушені повсякчас удаватися до згадування минулого, аби не забути якихось важливих давніх подій або, може, щоб самим про себе не забути.
2
Matjesheringe — малосольний оселедець, подають, як правило, під вершковим соусом (традиційна страва єврейської кухні).
3
Крендель із прісного тіста у формі складених долонь або вузлика, з трьома дірочками, слугував емблемою гільдії німецьких пекарів у Середньовіччі.