А потім вона згадала про Гайльбронн і перестала бігти. Шалено калатало серце, і кожен вдих вогнем обпікав легені. Ніхто не тікає, бо тікати нікуди. Всі довколишні містечка та села зруйновано. Гайльбронн — найближче містечко. Наступного дня, після того, як з неба падав паперовий дощ, по радіо оголосили, що в Гайльбронні п'ятдесят тисяч людей зазнали поранення й сім тисяч загинуло в результаті повітряного нальоту. Дівчина обійняла себе руками й на тремтячих ногах обійшла купку перехожих.
Удома перед відчиненими дверима двоє солдат, коричневими спинами до вулиці, вивищувалися над матір'ю. Мамчине бліде обличчя було, наче місяць, між двох смоляних статуй із рушницями та люгерами.[35]
— Фрау Бельц, — сказав один суворим голосом, — коли почуєте сигнал тривоги, негайно виводьте родину до сховища. На випадок пожежі тримайте відра з піском і водою на сходових майданчиках. Позавішуйте всі вікна чорною світлонепроникною тканиною, щоб ворожі льотчики не могли помітити містечка. Вночі чергові перевірятимуть виконання цього наказу, за непослух — нещадне покарання. Сьогодні ввечері відбудеться Націонал-соціалістичне раллі, відвідання обов'язкове. Солдати чергуватимуть на вулицях і перевірять, чи кожен вийшов із дому. За невиконання — негайний арешт. Хайль Гітлер!
Перш ніж мати змогла відповісти, обидва солдати синхронно розвернулись на підборах і помарширували до сусіднього будинку. Крістін поспішила до матері.
— Що ще вони сказали? — спитала вона.
— Вони прийшли попередити нас, — відповіла мамця, дивлячись, як солдати стукають у сусідські двері.— Відновлено роботу старого летовища, тож не за горами той день, коли ворожі літаки почнуть його бомбити. Нам треба знайти сховище на випадок повітряних нальотів.
— І де ж нам можна сховатись? — запитала Крістін і продовжила подумки: «А якщо родина Ісаака ще в містечку, де ховатимуться вони?»
Мати стояла замислившись і дивилася на тротуар. Руки схрестила на грудях, нігті вдавилися в зап'ястя.
— Наш погріб — надто малий, ми всі в ньому не помістимось, — сказала вона позбавленим життя голосом. — Треба поговорити з м'ясником, гером Вайлером. У нього підвал — великий і до того ж найближчий.
Вона зайшла до передпокою і підбігла до сходів.
— Маріє,— гукнула вона, — ми з Крістін мусимо збігати до міста. Подивися за Генріхом і Карлом, добре?
Крістін із матір'ю поспішили вниз провулком, до гамірної вулиці, де, нарешті, люди почали поводитись більш відповідно до того, що відбувалось. Стільці та столики, виставлені на тротуар, почали заносити назад до кав'ярні, двоє стариганів зачиняли вікна хлібної лавки, а фрау Нуссбаум прибрала горщики з геранню, щоб чоловік зачинив віконниці. Двоє солдатів вивішували новий плакат. Усі зупинялися подивитись на нього, Крістін із матір'ю теж.
Нерівними літерами чорно-сірий плакат попереджав: «Der Feind sieht Dein Licht! Verdunkeln!».[36] Під написом велетенський скелет верхи сидів на літаку союзників і диявольськи посміхався беззубим черепом. В одній кістлявій руці він тримав бомбу, готовий будь-якої хвилини скинути приховані в ній смерть і руйнування на німецьке містечко. Шлунок Крістін зав'язався у вузол: вона ніколи в житті не бачила нічого настільки страшного. Мати схопила її за руку й потягла подалі від плаката, майже бігом поспішаючи тротуаром.
Коли Крістін із матір'ю дістались овочевого погреба гера Вайлера, усі його співвласники були на місці, розставляючи лавки вздовж винних барил і розкладаючи матраци на купи картоплі.
— Grüss Gott,[37] фрау Бельц і Крістін, — голосно привітав їх гер Вайлер.
Це був товстий літній чоловік із широким, червоним лицем, але його загально відому доброзичливість не зіпсувала навіть необхідність облаштування бомбосховища.
— Ви з родиною можете ховатися в нас. Тут повно місця! Думаю, ми зможемо розмістити тут чимало людей. Ніхто не повинен залишатися в домашніх підвалах на самоті. У такий скрутний час ми всі потребуємо одне одного!
— Дякую, гере Вайлер! — вигукнула мати, заламуючи руки.
Крістін не чула закінчення розмови, натомість дивилася в найдальший куток погреба, де з-за ящика з картоплею виднілось щось дуже схоже на краєчок скатертини, захованої туди Ісааком. Ця згадка наповнила її серце болем, а очі — слізьми.