Глава 10
У сутінках родичі Крістін почули, що четверо озброєних есесівців знадвору викрикують якісь накази. На сусідніх вулицях відбувалося те саме. Їхні підсилені мегафонами голоси відлунювали від стін будинків і бруку доріг, тому люди були змушені виходити з дому, аби хоч щось зрозуміти.
— Achtung![38] — викрикували вони. — Виходьте з будинків. Заборонено залишатися вдома! Рівно о восьмій усі мусять зібратися на ринковому майдані!
О чверть по сьомій, слідом за односельцями, родина Крістін, узявшись за руки, рушила до центру містечка. Всі нервово оглядались, не знаючи, на що очікувати. На майдані солдати викриками позганяли всіх — старих, жінок і дітей — до огородженого металевими парканами простору перед збудованим уранці помостом. Люди стояли пліч-о-пліч, ледь не притискаючись одне до одного. Марія переплелася руками з бабусею та дідусем, мамця підняла Карла, тримаючи його обіруч. Крістін посадила Генріха собі на спину, міцно обхопивши долонями його попід колінами. Вони намагалися триматись разом, попри штурхани спантеличеного люду, що за гупанням барабанів і солдатських чобіт не міг розрізнити викриків сусіда. Безліч яскравих променів від ручних ліхтариків, які військові тримали в руках, щосекунди перехрещувались над зібранням, а два великі вогнища обабіч помосту підсвічували небо та кидали червонуваті відблиски на нацистську символіку позад сцени.
Натовп гойдався хвилями вперед-назад, а Крістін спробувала роздивитися виданий усім на вході памфлет. Серце пропустило удар, коли дівчина під жовтою зіркою Давида прочитала на чорній обкладинці: «Wenn du dieses Zeichen siehst».[39] У середині, сторінка за сторінкою, розповідалося про те, як євреї розпалили війну проти німецького народу і що вермахт ніколи не дозволить, аби підступні плани світового єврейства здійснилися. Далі пояснювалося, що капіталістичним світом керує єврейська кримінальна організація і що єдиний шлях уникнути юдейської загрози полягає у фізичному знищенні усіх євреїв на планеті.
— Що це? — прокричав Генріх їй у вухо.
— Нічого, — відповіла Крістін, а сама подумала: «Суцільна брехня, брудна нацистська брехня!».
Мати тримала свій памфлет у руці, та ще не читала. Марія стисла в кулаці свій разом із бабусиним і дідусевим. Крістін огледілася навсібіч, чи не дивиться хто, а потім роздерла ненависну брошуру на дрібні клаптики, кинула собі під ноги й потопталася по рештках. Вона вже потяглася до материної руки, щоб і з її памфлетом зробити те саме, аж раптом, ніби на знак того, що її викрито, гучна музика стихла. Дівчина налякано водила очима по натовпу, чекаючи на офіцера, що розштовхуватиме людей, аби швидше дістатися до неї й арештувати. Але нічого подібного не відбувалось. Та от у повітрі пролунав поодинокий удар важкого дзвона.
У раптовій тиші натовп слухав відлуння дзвона на соборі святого Миколая, що відбив восьму годину. Варто було стихнути останньому звуку, як військовий оркестр заграв гімн Третього рейху. Сурми й барабани підкреслювали велич хору міцних чоловічих голосів. Сотні солдат у чорних шоломах і зі срібноверхими рушницями та нацистськими прапорами в руках промарширували на середину майдану, змушуючи бруківку під ногами Крістін ритмічно пульсувати. Демонструючи зразковий вишкіл, вони рівними рядами вишикувалися перед помостом, підборіддя високо піднято, правиці злетіли в салюті. Солдати виструнчились, як під лінійку, всі однакового зросту, ніби іграшкові солдатики з однієї коробки. Крістін стало цікаво, чи це — якась особлива частина, що до неї відбирають лише чоловіків певного стандарту.
Дюжина солдат, піднявши правиці в салюті, пішла поміж розділеного на ряди натовпу, перевіряючи, чи кожен салютує. Крістін стисла зуби й підвела руку. В кінці її ряду виникло якесь сум'яття, а потім почувся жіночий крик. Крістін побачила, як чоловіка за комірець витягають із натовпу, тонка рука ковзнула по його рукаві. Крістін не була впевнена, та сивокоса голова жінки, що кричала, нагадала їй бідолашну фрау Шмідт із кав'ярні.
Щойно відзвучала остання нота нацистського гімну, четверо офіцерів і ще одна дюжина солдат у бриджах і високих чоботях вийшли на підвищення. Полум'я вогнищ відбивалося в медалях, якими рясніли офіцерські кітелі, створюючи химерне враження пульсуючих скривавлених сердець. Люди на сцені клацнули підборами та звели руки у вітальному салюті, і тоді невисокий, зсутулений, чорновусий чоловік став посеред помосту.