— Я можу їм допомогти, а ти йди з Генріхом і Карлом, — запропонувала Крістін.
— Роби, як я кажу, — не погодилася мама.
Крістін узяла Карла за руку, та він вирвався й притулився до матері.
— Мамі буде важко вести вас трьох, — сказала вона братові,— краще ходімо зі мною.
Хлопчик подивився матері в обличчя — вона кивнула на знак згоди. Тоді він миттєво подав долоньку сестрі. Раптом почувся, поки що віддалений, гуркіт мотору — і паніка змусила їх миттю збігти сходами. На першому поверсі бабуся й дідусь якраз виходили зі своєї кімнати. Марія вхопила Генріхову руку й слідом за Крістін і Карлом вибігла у нічну темінь вулиці, де сирена повітряної тривоги гуділа ще голосніше і моторошніше.
У містечку було повно людей, які бігли вуличками, багато хто в нічних сорочках, і всі поглядали в небо розширеними від жаху очима. Збігши провулком до гамірної вулиці, Крістін через плече подивилася назад і побачила, що мама, тримаючи попід руки бабусю й дідуся, поспішає хідником. Дідусева лисина підскакувала й опадала в такт його нерівним крокам, ноги ледь несли його уже зовсім старе тіло. Дівчата з молодшими братами перебігли вулицю та поспішили повз магазини, їх підганяв гуркіт протиповітряної атаки і свист перших бомб. Віддалік промені прожекторів відшукували в небі літаки, щоб зенітники на землі бачили свою мішень. У колах яскравого світла Крістін помітила, як із черева літака висипаються бомби, ніби насіння з фермерської руки. Вона покрутила головою, аби пересвідчитись у тому, що всі її рідні добігли до відчинених дверей сховища. Провівши братів і сестру всередину, Крістін прокричала:
— Я зараз!
Марія розкрила рота, щоб заперечити, та старша сестра вже зникла з очей.
Крістін побачила, що мама із дідусем і бабусею ще не перейшли через вулицю, дідусь зігнувся і ледве дихає. Щось глухо гупнуло — земля затремтіла від вибухів. Бабуся затрималась на краю тротуару. Крістін підбігла до неї й ухопила за руку. Мамця допомогла дідусеві спертися на неї.
— Давайте, — прокричала Крістін, — у нас іще є час! Вони над старим летовищем.
Коли вони досягли середини вулиці, декілька літаків пролетіло просто над ними. Усі заціпеніли з піднятими від жаху головами. Крістін здалося, що вона бачить не чорне, вагітне бомбами черево бомбардувальника, а небувало велику рибину, що плаває у нічному небі. А потім гуркіт моторів ударив по барабанних перетинках і всі, скривившись, опустили голови. Літаки зникли так само швидко, як і налетіли, розчинившись у нічному мороці. Крістін узяла бабусю під руку й допомогла їй перейти дорогу, а потім і дійти до сховища.
У погребі мовчазне зібрання темних постатей чекало на них. Хтось сидів на лавках, хтось — на підлозі, інші підпирали собою стіни. Зі стелі звисали дві гасові лампи, що кидали довкруж відблиски нерівного світла. Усі сиділи мовчки та перезирались, у розширених від паніки очах було видно все. Декілька літніх людей, що сиділи на лавці, посунулись, аби звільнити місце для дідуся та бабусі. Крістін пройшла до віддаленого кутка, де Карл і Генріх, разом з іншими дітьми, сиділи на матрацах, розкладених поверх ящиків із картоплею. Вона подивилася на те місце, де Ісаак заховав їхню скатертину, та її більше не було видно.
Там стояла Марія, спиною опершись на стіну й обійнявши себе руками, і дивилася на власні черевики.
— Як ти? — спитала у неї Крістін.
Марія глянула на сестру заплаканими очима та похитала головою.
— Скільки нам тут доведеться просидіти, як думаєш? — запитала вона.
— Не знаю. Не довго.
Марія закусила губи. Тоді Крістін стала поруч і прошепотіла їй на вухо:
— Не переживай, усе буде добре!
Марія обхопила руку Крістін обома своїми та схилила голову їй на плече, заплющивши очі та зсутулившись, мовби намагаючись знову стати маленькою. Крістін відчула, що сестру б'ють дрижаки.
— Скоро все закінчиться, — сказала вона, молячись, аби це було правдою.
І раптом десь поряд упала бомба. Всі позгиналися ще більше. Зі стелі впав шматок цементу. Марія підскочила, її нігті вп'ялись у руку Крістін. Карл і Генріх затулили долоньками вуха і міцно заплющились. Якісь люди кричали. Хтось із дітей спочатку запхикав, а потім і розплакався, ховаючи обличчя на плечі сусіда. Гасова лампа загойдалася з боку в бік, як маятник, що відраховує останні секунди життя.
— Спробуй заспокоїтись, — умовляла Крістін сестру, намагаючись проковтнути клубок паніки, що застряг у горлі,— вони бомблять летовище, не нас, пам'ятай це.
— А якщо вони промажуть? — запитала Марія, витираючи сльози.