Потім вона подивилася на молодших братів, які сиділи зіщулені, ніби хотіли розчинитись у повітрі. Дівчата підійшли до них, і Карл із Генріхом зістрибнули з матраца та притислися до сестер, ховаючи лиця у їхніх спідницях.
— Не промажуть, — відповіла Крістін, намагаючись говорити впевнено.
— А звідки ти знаєш?
«Нізвідки, — подумала Крістін, — але, якщо я так казатиму, може так і буде?» Вона більше нічим не могла зарадити страхам сестри.
Марія узяла Карла на руки, його худі коліна тремтіли.
І тут з'явилася мама. Куточки її вуст намагались усміхнутися. Швидкими пестливими дотиками вона торкнулася кожного. Карл практично повис у неї на руках. Крістін подумала про те, скільки любові вклала мама у виховання своїх дітей: чепчики, щоб не напекло в голову, мило та поцілунок, щоб швидше загоїлись бджолині укуси та розбиті коліна, велика доросла рука, щоб перейти через вулицю. Якою безпорадною мусить вона почувати себе перед цією загрозою. Хіба можна просто сидіти й чекати, коли Гітлерова війна повбиває твоїх дітей?
— Завтра ми це відремонтуємо, — гер Вайлер звернувся до людей, показуючи на всіяну тріщинами стелю.
— Завтра нас тут не буде, — сказала якась жінка слабким голосом.
— Звичайно будемо, — заперечив гер Вайлер, обіймаючи свою заплакану дружину, — і ми…
Іще одна бомба вибухнула зовсім поряд, перервавши його на півслові. За цим вибухом було ще декілька так близько, що, здавалося, наступна бомба влучить прямо у сховище, вбивши всіх на місці.
Наступні півгодини ніхто не розтуляв рота. Усі сиділи зігнувшись, ледь не поклавши голови на власні коліна і дослухалися до віддаленої канонади та вибухів, які поступово віддалялись. Крістін бракувало повітря, особливо тоді, коли трусилась і тріскалася стеля. Спочатку вона намагалася рахувати вибухи, та вони ставали дедалі частішими, ніби розлючений бог зопалу тупає по землі. Повітря в погребі стало густим, наповнившись запахами диму та сірки, людського поту та страху.
Зараз, у переповненому людьми овочевому погребі, переробленому на бомбосховище, було неможливо повірити у здійснення тих обнадійливих планів, які вони з Ісааком будували під час своїх таємних побачень. Тоді приміщення пахло злежаною землею, дубовими діжками, витриманим вином і старою картоплею — гарний природний запах. А тепер від підлоги тхнуло розкопаною могилою, а бетонні стіни нагадували дівчині склеп. У роті пересохло, й вона утупила погляд у те барило, що вони з Ісааком колись використовували замість столу, запевнюючи себе, що кращий об'єкт для споглядання перед смертю навряд чи знайдеться.
Трохи згодом вибухи віддалились, і люди почали стиха перемовлятися. На подив Крістін, двійко стариганів підвели голови та почали жартувати.
— Молодчага Герінг, — сказав один, — на початку війни він нахвалявся, що жодна бомба не влучить у столицю Рейху. Пам'ятаєте, як він казав: «Якщо хоч одна ворожа бомба поцілить столицю, значить, я не Генріх Герінг. Тоді можете називати мене Маєром».[42] Ну що ж, рейхсканцлере Маєр, з початку року на Берлін було сто дев'ять повітряних нальотів, значить тепер сирени протиповітряної тривоги можна називати Маєровими брехунцями!
— А Гітлер каже, що бомбардує Англію, щоби Черчилль не вважав його слабаком, — вигукнув другий.
— Наступного ж ранку по закінченні війни я піду на прогулянку Німеччиною, — докинув перший, — тільки ще не вирішив, що робитиму по обіді.
Кілька чоловіків голосно розсміялись, але більшість тільки тихенько захихотіли чи взагалі промовчали. Спочатку Крістін занепокоїла необачність цих жартів, але потім вона збагнула, що у сховищі немає нікого з Гітлер'югенда. З іншого боку, може, ізоляція в замкненому просторі та всеохоплюючий жах миттєвої смерті вивільнив їхні почуття. А потім старигань, який пожартував над Герингом, підвівся. На його піджаку було нашито жовту зірку.
— Нацисти кажуть, що всі біди Німеччини виникли через євреїв, — проголосив він, — але кого вони звинувачуватимуть, коли нас не стане?
— Сядь уже, старий бовдуре, — осмикнула його літня жінка, — мало тобі неприємностей?
Гер Вайлер підвівся з лавки й огледів присутніх. На його спітнілому обличчі танцювали відблиски гасової лампи.
— Цей овочевий погріб належить мені, і тут будуть тільки німці. Якщо комусь не подобається це правило, можете ховатися де-інде.
Після цього знову запала тиша. У перервах між вибухами чутно було віддалений кулеметний вогонь і поодинокі постріли. Гер Вайлер і сміливий єврей стояли біля входу — двоє стариганів, готові захищати жінок і дітей. Після довгої години спокою, на фоні віддаленого гупання поодиноких бомб, пролунав очікуваний сигнал відбою. Родина Крістін з усіма іншими вибралася зі сховища, обережно роззираючись навколо.
42
Німецьке прізвище, що походить від назви управителя майном при землевласнику у Середньовіччі.