Генріху вже виповнилося дев'ять, але мамця наказувала йому залишатися з Карлом у садку чи на городі, щоб недовго шукати, якщо завиє сирена. Їм також дозволялося грати в м'яча на вулиці, та лише перед вікнами, щоб вона могла бачити. Генріх просився пограти з друзями в війну чи половити жаб у заповнених дощовою водою воронках, але мати лишалась невблаганною. Вона засуджувала матерів, які відпускали дітей на прогулянки чи де-інде, коли йде війна. Мер містечка допоміг їй із аргументами, коли оголосив попередження про бомби, що не розірвалися. Хлопці з Гітлер'югенда розповсюджували його інструкції повідомляти про всі підозрілі предмети.
Одного сонячного ранку на початку вересня Крістін думала про материні вказівки та наказ мера, йдучи поруч із Генріхом зруйнованою вулицею на інший край містечка. Від трьох із половиною кварталів залишились тільки напівзруйновані стіни, шматки підлоги, що висіли в повітрі, сходи, що вели в нікуди та порожні віконні отвори. Їй підвело живіт на саму тільки думку про кістки, що впереміш із попелом лежать у цих руїнах. У горішньому вікні останнього в кварталі будинку Крістін помітила залишки блакитної фіранки, що лопотіла на вітрі. Вона наказала Генріху йти поруч, строго по центру дороги, хоча сама не могла відвести очей від руїн, які гнилими зубами стирчали з обох тротуарів.
Вони прямували до ферми Клаусів на північ від містечка, тримаючи в руках мамчин австрійський гобелен, що у згорнутому вигляді нагадував велетенську сигару. Генріх ніс один край, Крістін — інший. Вона могла б упоратись і сама, та Генріх упросив маму відпустити його з сестрою, бо вже не міг усидіти вдома. Дівчина його розуміла, хоча це й завадило їй сходити до маєтку Бауерманів, як планувалось.
Від самого ранку мати попросила Крістін стати на канапу та зняти гобелен зі стіни. Спочатку дівчина подумала, що вона хоче покласти його в передпокої разом із двома валізами, щільно напакованими запасним одягом, важливими паперами та сентиментальними дрібничками, що вони брали з собою до сховища. Стоячи на канапі та знімаючи з гвіздків петлі, що втримували килим, Крістін думала, як важко і незручно буде тягти його з собою. Нещодавнє рішення мати напоготові валізи з усім необхідним мало сенс, адже ті речі можуть допомогти їм усім вижити, якщо, не дай Боже, будинок буде зруйновано. Але тягти гобелен безглуздо. Хто його понесе? Сестри мусять вести за руку братів і нести валізи, а мамця допомагає бабусі й дідусеві. Та коли Крістін уже готувалася запропонувати матері звернутися до гера Вайлера з проханням прийняти килим на збереження, та з жалем промовила:
— Фрау Клаус завжди милувалася його красою.
— Ти про що? — спитала Крістін, думаючи про батька, чи мати зізнається йому одразу, чи зволікатиме з повідомленням поганих новин скільки вдасться.
— Ні про що, — відповіла вона, — я переживу. Це — лише річ, нічого більше.
— Тоді чого ти плачеш? Бо думаєш про тата?
Мама поклала скручений гобелен на стіл.
— Нам потрібен півень, — сказала вона, дивлячись дочці в очі.— Я вчора говорила з фрау Клаус. У неї їх троє.
— Ти хочеш обміняти свій весільний подарунок на півня?
— Я пам'ятаю наш медовий місяць, ці згадки залишаться зі мною назавжди.
— Але можна ж віддати щось інше, — вигукнула Крістін. — Може, вона погодиться на відро слив або фунт картоплі?
Дівчина огледілась у пошуках чогось підходящого, та, крім маминого гобелена та бабусиного настінного годинника, нічого цінного в кімнаті не було.
— Фрау Клаус має власний сад і город; їй не потрібні продукти, а килим — це розкіш. Ми проживемо й без нього. Крістін, треба готуватися до найгіршого. Нам потрібні курчата. Я не можу собі дозволити бути сентиментальною зараз.
Крістін зголосилася віднести гобелен фрау Клаус із декількох причин. Вона хотіла вберегти мамцю від неприємних відчуттів на фермі Клаусів і позбавити Карла шансу впасти в істерику, що він тепер завжди робив, коли мама зникала з-перед очей на довший час, але, головне, дівчина мала намір на зворотному шляху пересвідчитись у тому, що Ісааків будинок вистояв. Але тепер, ідучи повз вигорілі будинки, дивлячись на купи напіврозплавлених ключів, столових приборів, свічників, іншого хатнього начиння, зібраного патріотично налаштованими школярами для утилізації, вона пошкодувала, що не залишила Генріха вдома. Боковим зором вона слідкувала за блідим, наляканим лицем брата.