— Упевнена, що всі були у сховищі,— сказала вона.
— Я знаю, — відповів Генріх.
На щастя, будинки та крамниці інших кварталів на їхньому шляху були відносно неушкодженими. Погода стояла тепла і тиха, ніби ніякої війни й не було. Вони проминули ще шість кварталів, перейшли через міст і затіненою липами дорогою попрямували до повороту на ферму Клаусів, що виднілася серед зораних ланів.
На фермі дівчина зраділа, що Генріх із нею, бо мусили самі ловити півня, заганяючи його в куток між курятником і хлівом. Птах виявився прудким, високо злітав і не давався в руки. Через півгодини невдалих спроб Крістін уже готова була забрати мамин гобелен і повернутися додому. Фрау Клаус могла хоча б зачинити півня, натомість вона стояла, обійнявши гобелен і командувала не чіпати легхорна чи відпустити того з пишним чорним хвостом. А вони з Генріхом все це слухали, пітніли та забруднювали одяг, ганяючись за півнем, який раз у раз підстрибував і бив крилами, не бажаючи піддаватися. Тільки за годину, з допомогою робітниці з дівочої Ліги, їм удалося загнати його в куток. Генріх упав на землю й ухопив півня за ногу, а той бився й кукурікав, як ошпарений. Нарешті, брат підвівся, тримаючи півня догори лапами, хлопцеві штани були заляпані багнюкою та курячим послідом. Крістін стиснула пальцями півнячі гомілки, перевернула впійманого птаха і розправила йому крила. Потім однією рукою притиснула важку здобич до свого боку, а іншою міцно тримала їй ноги. Вона мурмотіла щось заспокійливе ласкавим голосом, аби втишити сполоханого птаха.
Нарешті, півень перестав хрипіти та смикатись, тихо сидів у Крістін під пахвою, його вибалушені очі покірливо глипнули. Тепер брат і сестра могли вертатися додому. Берта, веснянкувата робітниця з дівочої Ліги, вже збиралася повертатись до свого табору, тому скочила на велосипед і поїхала поруч. Крістін спробувала її розговорити, та дівчина виявилася занадто сором'язливою і тільки кивала чи хитала головою у відповідь на запитання. По кількох хвилинах усі замовкли, й лише порипування велосипедного ланцюга та попискування педалей порушувало довколишню тишу. Вдалині парували зорані лани, пара піднімалась у повітря і клубочилась, прибираючи обрисів химерних напівпрозорих привидів.
На півдорозі до містечка вони зустріли гера Клауса, який вертався на ферму з повним возом соломи. Ліворуч на шлях виходило двоє хлопчаків із торбами на плечах. Зустрівшись із Крістін, Генріхом і дівчиною-робітницею край дороги, вони поспішили показати свою здобич. Крістін торкнулася братового плеча на знак того, що не слід бігти до малих, що попереду бавилися зі стріляними гільзами, шрапнеллю та обгорілими залізяками, зібраними в полі.
Саме тоді Крістін почулося якесь дзижчання. Вона спантеличено роздивилась навсібіч, адже осінні ночі були надто холодними для ос або бджіл. Потім помітила в небі самотній літак, що летів через долину в їхньому напрямку. Від почуття незахищеності кишки сплелись у вузол. Спочатку вона сказала собі, що то — німецький літак, бо бомбардувальники союзників ніколи не літають поодинці. Але з наближенням літака серце її билося дедалі швидше, він не був схожий на жоден із бачених раніше. Крістін поклала руку братові на плече, відчуваючи, що треба тікати.
Але куди? До містечка, де можна було б знайти якийсь прихисток, надто далеко. Літак повільно знижувався — і раптом завис прямо над ними. Вона, несвідомо випустивши півня з рук, схопила Генріха за плечі й упала із ним до дренажної канави на узбіччі.
— Бережись! — іще встигла крикнути Крістін, закриваючи брата собою.
Гуркіт двигунів винищувача та стрекіт кулеметних черг заповнили повітря. Кулі свистіли над головою, густо всіваючи шлях і траву. Татахкання зброї, що розстрілювала ґрунт, скидалося на пахкання іграшкового автомата. Літак завис так низько, що збурене його моторами повітря зібралось у маленькі смерчі, скуйовдило волосся, задерло спідницю, обсипало травою та брудом її лице. Аж ось гуркіт почав віддалятися, знову перетворюючись на ледь чутне дзижчання. Все закінчилось так само швидко, як і почалось. Дівчина підвела голову й обережно обстежила небо. Воно було так само чистим, як і десять хвилин тому. Вона підвелася й обмацала руки та ноги брата. Він не рухався.
— Генріху! — Крикнула вона.
Брат застогнав і підвівся на ліктях. Смуга багнюки чорніла на його блідому обличчі.