— Восьмиповерхові багатоквартирні будинки, собори, музеї, школи, крамниці, театри та машини, — казав він, витираючи піт із лоба, — усе накрило вогнем. Спочатку вони скинули звичайні бомби на найбільш густо заселені райони — Гамбург, Біллвердер, Аусшлаг і Бармбек, — а потім додали ще й запалювальних. Після цього нальоту чотири квадратні милі міста просто зникли з лиця землі. Я був на мосту через Ельбу: повертався додому з товариської вечірки. Ті бомби, якими союзники нас бомбили, не були схожі ні на які інші, бачені мною раніше. Коли вони вибухають, хімікатами вкривається буквально все довкола і швидко перетворюється на море вогню.
— Bitte,[46] можуть почути діти, — попросила його зупинитись якась жінка.
Солдат поділився з гером Вайлером самокруткою, передаючи її дядькові вцілілими пальцями лівиці. Ядучий дим змусив його на мить заплющитись. Крістін підсунулася ближче, щоб нічого не пропустити.
— Окремі пожежі швидко зливалися в єдине погребальне вогнище, котре сипало жаром і піднімалося на сотні футів угору, випалюючи довколишнє повітря. Аж ось зі страшенним гудінням це море вогню опало на землю, засмоктуючи всіх і все. Люди, що намагалися втекти, опинилися в пастці затоплених вогнем вулиць, і згорали живцем. Я бачив палаючі постаті, що виповзали з-поміж розплавленого каміння й кидалися в річку. Бачив, як жінки з дітьми на руках намагаються втекти, та перечіпаються через якісь уламки, падають у вогонь під ногами й більше не встають. Ми з друзями забігли до одного будинку та спустилися до підвалу. Люди внизу сказали, що завжди можуть визначити, які бомби скидають, за звуками їх падіння. Запалювальна бомба летить зі швидким шелестом, ніби пташка сідає на гілку. Фугасна бомба падає миттєво, як батіг на спину коня. Голосними сплесками розриваються хімічні бомби, повні розплавленої гуми та бензину. Але цього разу вони почули щось зовсім нове.
— То що, вони використовували новий вид бомб? — запитав хтось.
— Саме про це він і каже, — прокоментував гер Вайлер.
— Не можу в це повірити, — сказала якась жіночка, — ви все вигадали.
— Будьте певні, що не вигадав, — відповів солдат.
— Тоді чому вони не скидали їх тут?
— Не знаю, — відповів солдат. — Може, ті бомби призначені тільки для великих міст, де живе багато людей. Може, побачивши, наскільки вони руйнівні, союзники вирішили відмовитися від них. А може, тоді їх випробовували. Це було тільки два тижні тому. А зараз вони займаються масовим виробництвом. Я не в курсі їхньої стратегії!
— Із мене досить! — вигукнула жінка, котра звинуватила солдата в брехні, відходячи в глиб погреба.
За нею відійшло ще кілька жінок.
— Розкажи їм, що було далі,— сказав гер Вайлер, віддаючи самокрутку племінникові.
— Через якийсь час температура в підвалі почала підніматись. Повітря потроху наповнювалося димом. Ми чули скрегіт, із яким над нами розвалювалися будинки. Я постановив вибратися звідти за будь-яку ціну, хоч інші й умовляли мене цього не робити. За дверима було червоно, як у ковальському горні. Спекотний вітер дмухав у лице й обпікав мені горло. Здавалося, саме повітря горить. Аж ось я помітив чисту стежку, що вела назад до мосту, і побіг, доки було можна. На півдорозі супроти мене стала суцільна стіна вогню, тож довелося ховатися в підземному бункері. Опустивши за собою ляду, я побачив, що там повнісінько. Поранені, травмовані люди лежали на підлозі та молили дати їм води. Потім стало жарко, як у печі, й бункер почало хитати з боку в бік. Одна стіна розтріскалась, і крізь щілини всередину полилась якась фосфориста рідина. Люди впали в істерику, а я знову побіг. Сам не знаю, як дістався околиці міста. Пам'ятаю тільки, що стояв там і дивився, як воно горить. Наступного дня я подався на пошуки родини. Ті, хто вижив, розкопували величезні купи дотліваючих тіл на вулицях.
— Навіщо? — спитав хтось.
— А що ж їм іще було робити? — поцікавився гер Вайлер. — Ховати їх знов і знов?
— Трупи слід було поховати, — сказав якийсь чоловік, — щоб запобігти хворобам.
— Це правда, — підтвердив солдат.
— Розкажи, чим усе скінчилося, — звернувся до племінника гер Вайлер.
— Будівля, де я переховувався, зникла. На вулицях було повно обгорілих тіл, безгубі роти роззявлені, руки простягнені в німому благанні. Дехто обгорів настільки, що неможливо було зрозуміти, дорослий то чи дитина. Живі ходили з відрами та саками і збирали частини тіл. У підвалах залишились хіба що кістяки та попіл. У деяких сховищах трупи сиділи рядком на лавах, як у півсні. Ті люди померли від задухи: вогонь випалив усе повітря всередині. Коли я спробував відшукати будинок своїх батьків, то навіть не зумів зорієнтуватися на місцевості. Ніщо не нагадувало колишнього життя.