— Мамо, бабусю, Маріє! — кричала вона, пташкою облітаючи всі кімнати.
Відповіді не було.
Дівчина збігла вниз сходами й оббігла кругом будинку. Заплакана бабуся стояла біля дров'яного сараю, однією рукою притримуючи іншу. Розпачливий зойк застряг у горлі дівчини: бабуся була надто близько до вогню. Її тендітна постать темніла на фоні високого полум'я. Її праве зап'ястя та передпліччя вкрилися пухирями від опіків.
— Відійди звідти! — вигукнула Крістін, намагаючись перекричати тріскотіння вогню та вітру.
Вона підійшла й допомогла бабусі відійти подалі від небезпечного місця.
— А де всі?
— Марія повела хлопців до сховища, — відповіла бабуся не своїм голосом, утупивши погляд у рештки сусідського хліва, — вони пішли, щойно завила сирена. А де твоя мати, не знаю. Мабуть, шукає тебе.
Крістін відчула, як усе всередині неї стискається. Ніколи собі не пробачить, якщо через те, що вона вчасно не повернулася додому, з мамцею станеться якась прикрість.
— А де дідусь? — запитала дівчина, оглядаючи попечену бабусину руку.
— Там, — бабуся показала здоровою рукою в бік високого вогнища, — він намагався збити полум'я, щоб не перекинулося на наш дров'яний сарай. Та на нього впала стіна.
Крістін подивилася на рештки хліва — до горла підкотився клубок. Із-за рогу з'явилися хлопці з Гітлер'югенда, вишикувались у ланцюг і почали передавати відра з водою, щоб загасити пожежу. Вона обійняла бабусю, ховаючи від неї сльози.
— Як мені шкода! — прошепотіла вона на вухо бабусі.
І тут до провулку вбігла мамця. Вона виникла прямо з клубів диму, вся в попелі, із цівкою крові на лобі. Крістін підскочила з радості.
— Усі живі? — прокричала мама здалеку. На обличчі застиг жах.
— Ми не знаємо, що з Марією та хлопцями, — прокричала у відповідь Крістін.
Потім зробила паузу й поклала руку матусі на плече, не знаючи, як сказати решту.
— Мені так шкода, — продовжила вона, — загинув дідусь.
Якусь мить було незрозуміло, що з мамою. Чи вона заплаче, заб'ється в істериці, шокована новиною? Крістін затамувала подих, готова підтримати мамцю. Якийсь час та дивилася на них порожніми очима, бліда, мов стіна, але по хвилі сльози припинили котитися з її очей і погляд набув осмисленості. Вона глибоко зітхнула, стисла губи в тоненьку риску й рішуче промовила:
— Піду до сховища, подивлюсь, як там Марія та хлопці. А ти залишайся з бабусею.
Перш ніж Крістін устигла заперечити, мати вже поспішала вниз провулком. Дівчина завела бабусю до будинку, допомогла піднятися сходами й уклала на канапі у вітальні, накривши худеньке тіло ковдрою. Жодна з них не мовила й слова, доки онука обережними рухами промивала опіки та замотувала руку чистою тканиною. Бабця заплющила очі й тільки мовчки кусала губи, навіть коли було дуже боляче. Крістін намагалася, щоб її пальці не тремтіли, виконуючи незвичну роботу, хоча важко було ігнорувати звуки опадаючої будівлі, крики та зойки людей, цокання порожніх відер у руках юних пожежників.
Коли будинок наповнився ядучим димом і смородом горілої плоті, дівчина повідчиняла всі вікна та двері між кімнатами, щоб утворилися протяги. Потім пішла на кухню, стала на стілець і дістала з глибини буфету приховану татом пляшку сливового шнапсу. Зробивши великий ковток, ледь стримала кашель, коли напій обпік горло. Після цього забрала пляшку з собою до вітальні, де змусила бабусю сісти та випити трохи прозорої рідини, бо це було єдине знеболювальне в домі. Поставивши шнапс назад до схованки, Крістін змела з підлоги побите віконне скло, витерла зі столу сажу та сіла на стілець біля канапи.