— Краще промий свої подряпини, — сказала бабуся.
— Ш-ш-ш, не хвилюйся за мене, — відповіла Крістін, торкаючись пальцем бабусиної щоки. — Краще відпочинь.
Бабуся подивилася на неї довгим поглядом блакитних очей. Зморшкувате обличчя тремтіло в намаганні стримати сльози. Дівчина відчула, що не зможе витримати бабусиних сліз, і полегшено зітхнула, коли та заплющилась і невдовзі заснула.
Коли протяги видули з кімнати весь дим, Крістін позачиняла вцілілі вікна, причинила двері вітальні та повісила ковдри замість вибитого скла. В майже темній вітальні повернула вимикач, але нічого не відбулось. Спробувала засвітити лампу — також безрезультатно. Тоді вона пішла на кухню, знайшла гасову лампу та засвітила її. Повернувшись до вітальні, поставила світильник у середину столу та присіла біля бабусі. Наразі вона більше нічого не могла вдіяти, тільки чекати.
Нарешті мамця привела Марію, Генріха та Карла. Вони голосно перегукувались, від брудної одежі смерділо сміттяркою. Марія плакала, волосся розкуйовдилось і очі набрякли. Карл і Генріх сіли на край канапи, шморгаючи носами та розмазуючи по щоках сльози разом із сажею.
— Ми були далеко від сховища, коли завила сирена, — ридала Марія. — Довелося ховатися в іншому. Я не мала часу повертатися по бабусю й дідуся! Треба було попіклуватися про хлопців!
— Ти все правильно зробила, — підбадьорила її мама. — Хтозна, що сталося б, якби ви не сховалися вчасно.
— Я збиралася залишити хлопців у сховищі й повернутися, — Марія не могла зупинити сліз, — але було стільки диму, що я побоялася виходити.
— Усе правильно, — сказала бабуся, — ти могла загинути, і що б ми тоді робили? Дідусь прожив гарне довге життя. Він із радістю віддав би його за кожного з вас.
Крістін дивилася на свою змалілу, переповнену горем родину, заледве розуміючи, на що перетворилося їхнє життя. Доки вона мучилася постійним жахом, що бомба впаде на їхній дах, а вони й не встигнуть прокинутись, тата забрала війна, Ісаака забрали нацисти, а тепер іще й дідуся вбили якісь невідомі вороги, котрі скидають смерть із неба. Вона підвелась і пішла до кухні.
— Ти куди? — запитала матуся.
— Нам усім треба чогось попоїсти, — відповіла дівчина, повертаючись спиною до матері, щоб не було видно її істеричного стану. — Піду, зроблю нам чаю та відріжу по скибці хліба.
— Я допоможу. — Мамця теж підвелась.
— Краще побудь тут, — заперечила Крістін. — Ти тут потрібніша.
На кухні дівчина щільно зачинила двері, підійшла до раковини та підставила обличчя під холодну воду. Якийсь час стояла нахилившись і дивилася на білу порцеляну, дозволяючи крижаним струмочкам стікати з лоба та підборіддя. Потім, даремно, облизала пошерхлі губи — рот миттєво наповнився смаком попелу та диму. Її знудило прямо в раковину. Довелося знову і знову промивати обличчя та рот.
Крістін набирала повні жмені води з-під крана, аж доки не зник бридкий присмак смерті. Потім вона намочила ганчірку й до болю розтерлася нею. Відчуття криги на гарячій шкірі трохи притлумило свербіж глибоких подряпин на руках і ногах. Дівчина сполоснула ганчірку, закрутила кран і, закусивши до крові нижню губу, сперлася на край раковини в намаганні подолати паніку. Та в неї нічого не вийшло. Це було як падіння до бездонної прірви. Крістін розтиснула пальці, відійшла на інший бік кухні, забилася там у куток між двох буфетів, ховаючись, ніби налякане кошеня. Усі чоловіки зникли з її життя, й тепер було не ясно, чи союзники не зітруть Німеччину з лиця землі. Та ця думка лише примножувала побоювання, що Карл і Генріх, а може, й вони з Марією, мамцею та бабусею будуть наступними.
Глава 16
Через два дні після бомбардування під вікнами будинку Бельців проїхала підвода із загорнутими в саван тілами загиблих. Почувши характерне порипування незмащеної вісі та стукіт копит по бруківці, Крістін відсунула штори на розбитому вікні вітальні. За імпровізованим катафалком ішла жалобна процесія жінок, дітей і стариганів, які тримали в руках біблії, хрести та букетики польових квітів. Подейкували, що багатьох довелося витягати з-під завалів, викопувати із засипаних погребів, а когось навіть витягли з річки. Кількість загиблих у результаті бомбардувань уже сягнула двохсот двадцяти трьох осіб.
Але в дідуся не буде ні труни, ні похорону. Хлопці з Гітлер'югенда шукали хоч якісь його рештки на попелищі, та безрезультатно. Їм не вдалося знайти ні пряжки від ременя, ні навіть зуба чи кістки. На місці, де колись був сусідський хлів, тепер дотлівала зола впереміш із напіврозплавленими рештками металевих конструкцій. Учора Крістін із родиною водили бабусю на цвинтар на околиці містечка, де поклали букет рудбекій на могилу дідусевих батьків, аби вшанувати його пам'ять. А потім за вечерею, сидячи довкола столу, всі молилися за «Царство небесне» та згадували, яким гарним був дідусь. Мамця дала обітницю по закінченні війни поставити йому могильну плиту.