Відтоді схожих на живі скелети в'язнів проводили провулком двічі на день: о сьомій ранку й о сьомій вечора. Попри все, нацисти були організованими та пунктуальними. Протягом тижня Крістін була тричі заскочена процесією: двічі, коли верталася додому з продуктами, й один раз, коли поралася на вгороді. Після цього у ті хвилини вона знаходила собі діло в оселі. Шила, прибирала, бавилася з братами — що завгодно, тільки б не бачити того, що відбувається на вулиці. Несила було спостерігати за в'язнями, від їхнього вигляду серце розривалося на шматки, а виснажені сірі обличчя вже почали снитися.
Дівчина не могла уявити, що вони здатні дванадцять годин пропрацювати на авіаційній базі, не кажучи вже про ці щоденні марші туди й назад. Коли, бувало, хтось затримувався чи спотикався, охоронець підштовхував його кийком або багнетом. Вона не могла збагнути такого поводження, бо ці люди не зробили нічого поганого, вони були звичайними чоловіками — чиїмись синами, братами, батьками — такими самими, як і її тато чи дідусь, як і Генріх із Карлом, коли виростуть, якщо бомби союзників, недоїдання чи хвороби не повбивають їх раніше. Думаючи про батька, вона могла тільки здогадуватись, як із військовополоненими поводяться росіяни, й молилася, щоб краще, ніж нацисти з євреями. Невже і він зараз схожий на ожилого мерця, страждає, чекаючи на звільнення? Як довго людина зможе витримати в таких умовах?
Після того як мамця на власні очі побачила голодуючих в'язнів у своєму провулку, вона вже більш не вважала, що достатньо лише слухняно виконувати накази нацистів, тепер вона погоджувалася з Крістін, що треба спробувати бодай чимось допомогти нещасним. Зрештою, до введення продуктових карток вона була першою, хто допомагав нужденним, роздаючи випічку тим, хто потребував. Мамця відносила ягідний пиріг хворому батькові гера Вайлера, яблучний пиріг — фрау Мюллер, коли її чоловік помер, суп із волячих хвостів — геру Блюму, котрий, як казали, був несповна розуму. У ті благословенні часи, коли Бельци могли собі дозволити свинячу тушу, тато розводив вогонь у спеціальній печі позад будинку, щоб приготувати ковбасу та сосиски, а мамця посилала Крістін і Марію до стареньких сусідів із бляшанками свинячого бульйону. Дівчата зростали в атмосфері постійної готовності допомогти ближньому.
— Гадаю, ми можемо щотижня віддати кілька скибок хліба, кілька варених яєць, а, може, навіть трохи яблук і помідорів. — Вони стояли в погребі, нанизуючи на нитку шматочки яблук і розвішуючи їх під стелею різдвяними гірляндами.
— Вони женуть в'язнів повз зруйнований паркан біля церкви, — сказала Крістін. — У тій точці ніколи не буває охоронців, вони рухаються з іншого боку колони. Якщо ми загорнемо хліб і яблука в старі газети й надпишемо: «їжа», ті, хто проходитиме повз, зможуть підібрати згортки, залишаючись не поміченими.
— Але якщо виникне хоч якась небезпека, — мамця твердо глянула на Крістін, — або ми більше не зможемо віддавати їжу, я це зупиню.
Дівчина стала на табурет, аби підвісити чергову нитку з майбутніми сухофруктами.
— Я зроблю це в неділю ще до схід сонця, ніхто й не помітить.
Мамця насупила брови й так застигла з напівзведеною рукою, в якій тримала другий край яблучної гірлянди, було схоже, що вона готова змінити свою думку.
— А що, коли нас упіймають?
— Вони нас заарештують, — сказала Крістін, забираючи материн кінець нитки та прикріплюючи його до гвіздка на бантині.
Закінчивши, дівчина зістрибнула з табурета.
— Ось чому це робитиму я, а не ти.
— Не знаю, — завагалася мамця, — може, не варто ризикувати….
Крістін поклала долоню їй на плече.
— Гадаєш, ми зможемо з цим жити?
Мамчині очі наповнилися сльозами, й вона накрила доньчину долоню своєю.
— Так, маєш рацію, — сказала вона, — і може, хтось виявить таку саму доброту до твого батька.
Наступного ранку, після того як Крістін потай прослизнула до темного провулку й залишила на церковних сходах загорнутий у газету хліб, мати не відчинила віконниць, аби нацисти не помітили цікавих очей, що стежать за процесією. За кілька хвилин до сьомої вони поставали перед вікнами, обережно виглядаючи в шпарини між фарбованими дошками. І мати, й дочка майже не дихали в очікуванні часу, коли колона в'язнів з'явиться у провулку. Аж ось перший ряд блідих облич наблизився до церковного подвір'я. Мама прикрила долонею рота.