Зверху їм було видно, як один із євреїв пересвідчився, що вартові зайняті іншим, і підняв згорток. Крістін почула, як мамця глибоко вдихнула. Її власне серце ледь не вискакувало з грудей. В'язень миттєво розмотав пакунок, витяг хліб, а газету сховав у штани. Він кілька разів хапливо відкусив, швидко пережовуючи житній хліб, а потім передав окраєць сусідові. Дівчина вчепилася в мамчину руку, коли помітила, що охоронець рухається вздовж колони, пильно вдивляючись у нерівні ряди, повільно наближаючись до зайнятих їжею чоловіків. Та, коли він підійшов, хліба вже не було, четверо в'язнів з'їли все за кілька секунд. Мати й дочка всміхнулись одна одній.
Наступними днями Крістін краєчком вуха чула, що й інші жінки тихцем викладали їжу на шляху в'язнів. Дівчина молилася за цих сміливиць. Мамця також у це вірила, бо кілька разів вони спостерігали, як солдати не зупиняли євреїв, хоча й бачили, що ті їдять. Очевидно, підгодовування напівживих в'язнів стало загальною практикою, бо ніяких оголошень про заборону годувати євреїв не з'явилося. Ні селян, ні в'язнів не намагалися покарати, й Крістін цікавило, це відбувалося через те, що нацисти ще залишалися людьми, чи тому, що вони не знали, як це зупинити? Зрештою, хіба могли б вони заарештувати все містечко?
Із настанням по-справжньому холодної погоди, коли небо стало по-зимовому сірим, Крістін і Марія з допомогою матері та братів познімали дверцята з кухонних буфетів і забили ними всі розбиті вікна, сподіваючися, що через віконниці, ковдри та буфетні дверцята ні холод, ні сніг не потраплять у хату.
У довоєнний час перший снігопад наповнював Крістін відчуттям миру та затишку, вкрите свіжою біллю містечко мало такий обнадійливий вигляд. Це був час для відпочинку та роздумів, тихого, спокійного очищення перед весняним відродженням. Але під час війни, особливо цього року, сніг тільки примножував відчуття холоду та спустошення, відбиваючи її самопочуття. Нині крижаний саван зробив усе навколо одноманітним і неживим, як на зробленому вуглиною малюнку містечка, де всі мешканці — зниклі чи мертві.
Не маючи жодної звістки від чоловіка, мамця, здавалося, втратила життєву силу і знову не хотіла їсти. Крістін щоразу пильнувала за нею, мов за хворою дитиною, пересвідчуючись у тому, що мати нічого не залишала на тарілці. Бідолашна бабуся з усієї сили намагалася приховати власний біль, але видно було, як вона тужить за дідусем, із яким прожила п'ятдесят сім років. Марія, як і мати — сильна натура, здавалося, краще від Крістін пристосовується до всього, та й вона іноді не могла тримати лице, особливо коли думала, що ніхто не бачить. Найлегше було Карлу та Генріху, бо вони були ще зовсім малими, коли почалася війна.
Протягом зими кількість викриків і штурханів, якими вартові нагороджували в'язнів-євреїв, тільки збільшувалась, уже й пролунали перші рушничні постріли. Щораз, зачувши їх, усі в родині Крістін на мить кидали те, що робили, й сумно перезиралися. Після цілого дня роботи на авіаційній базі в'язнів іще змушували проходити кілька миль навіть у морозну чи снігову погоду. Здавалося, що лють охоронців зростає пропорційно з негодою. Що холодніше було на дворі, то більшою була вірогідність побачити криваві сліди на снігу. Євреїв розстрілювали на місці за такі незначні провини, як розмова з сусідом, кульгання чи випадкове падіння. Це було якесь божевілля!
Наприкінці зими їхні запаси їжі зменшилися настільки, що мамця прийняла рішення більше не підгодовувати в'язнів. У підвалі залишилося лише кілька фунтів картоплі, жменька покручених морквин, торбинка сушених яблук і дві баночки сливового варення. У бутлі з розсолом уже не було жодного яйця, а кури мали почати нестися тільки через два місяці.
В містечку закінчилися борошно та цукор, і пекарню довелося зачинити. Більшість крамниць не працювали, бо торгувати просто не було чим. Овочеве насіння стало дефіцитом, адже його не продавали цілих два роки. Аби було що посадити навесні, треба було самим іще з літа збирати насіння. Вугілля та деревина були проголошені національним надбанням, і готувати та купатися доводилося все рідше. Наприкінці березня уряд удвічі скоротив продуктові пайки. Тепер усі тільки й думали про їжу та про те, як її роздобути.
Крістін усе частіше замислювалася над тим, як виживають люди у великих містах. Що вони їдять, не маючи власноруч вирощених і законсервованих овочів і фруктів, маринованих яєць, бульйону зі старої курки, котра щойно бігала по курятнику? Містечком почали ширитися чутки про те, що навіть тут, де люди звикли жити із землі, багато хто робить набіги на ліс, збираючи їстівне коріння, ягоди, гриби та горіхи. Та й ліс уже був зовсім не той: чимало дерев порубали на дрова, зовсім зникли зайці. Подейкували, хтось уже їв гризунів. Але, попри те, що за торгівлю на чорному ринку карали на смерть, коли холодна зима перейшла в мокру весну, Крістін почула, що деякі жінки вимінювали свої весільні сукні на цукор, ковдри та подушки — на молоко та яйця, але, найстрашніше, були й такі, котрі віддавалися офіцерам за цигарки чи каву, на які, у свою чергу, можна було виміняти хліб і молоко для маленьких дітей.