— Але тепер я буду боятися, — прошепотів, усміхаючись, Ісаак.
Крістін округлила очі, потім навшпиньки підійшла до стіни й показала хлопцю йти за собою. Західна стіна була точнісінько такою, як і східна, та, наблизившись, Ісаак помітив невеликі квадратні дверцята.
— Сидітимеш тут. — Вона пучками підчепила край дверцят і потягла на себе. — Але вдень, коли вдома, чи бодай на третьому поверсі, нікого не буде, я приходитиму й виводитиму тебе трохи пройтися. Ти не зможеш відчинити дверцята зсередини, бо я з цього боку підіпру їх шафою. Доведеться весь час бути там.
Крістін подивилась на нього, чекаючи на відповідь, але її не було. Тоді вона продовжила:
— Але я не зможу вивести тебе під час нальоту.
— Я це витерплю.
За дверцятами ховалася вузька кімнатка, не більше трьох футів завширшки. Стеля була досить низькою, заважаючи стояти на повен зріст, але приміщення проходило вздовж усього будинку, даючи Ісаакові можливість лежати не згинаючи ніг.
— Тут уже є стара ковдра, і я ще принесу дещо, за чим мамця не кинеться. Може, кілька старих килимків, аби на підлозі тобі було трохи м'якше. І ще десь мав бути… — Вона пошукала за дверцятами й витягла звідкись старенький, у багатьох місцях почорнілий, блакитний емальований тазок. — Я забрала його з саду ще перед зимою. Мамця зазвичай збирає в нього фрукти. Це єдине, що я змогла знайти тобі для туалету.
— Думаєш, вона не похопиться? — спитав хлопець, крутячи тазок у руках.
— Мамця подумає, що його вкрали.
— Vielen Danke… за все!
— Вибач, що не можу забезпечити тобі більших зручностей…
— Якби ти бачила, звідки я прийшов, зрозуміла б, що тут просто чудово!
— Там було жахливо, так?
Ісаак поставив тазок на підлогу біля ковдри, коли підвів на Крістін обличчя, воно набуло непримиренного виразу.
— Справжнє пекло!
— Містечком ширяться чутки, що в Дахау люди довго не живуть. І подивившись на голодуючих в'язнів, яких б'ють і розстрілюють…
— Там іще гірше. Гірше, ніж можна собі уявити. Ми гадали, що ідемо до робітничого табору, але, тільки коли там опинилися, побачили правду. Та було вже запізно. Нас упіймали.
— Що ти маєш на увазі — «побачили правду»?
— Упевнена, що хочеш це знати?
— Ні,— відповіла вона, опускаючи очі,— та все одно розкажи.
Ісаак опустився на підлогу та сперся спиною на стіну, поклавши кістляві кулаки на коліна. Його виснажене лице у непевному світлі голої лампочки мало хворобливо жовтуватий колір. Крістін присіла навпроти, натягла спідницю на коліна. Тіло її несвідомо тремтіло в передчутті його розповіді.
— Коли ми вийшли з потяга, охоронці розділили нас на групи: жінок і дітей відділили від чоловіків, молодих — від старих, хворих від здорових. Маму з сестрою забрали від нас із батьком, як хворих овець — зі стада. Потім забрали валізи, годинники, одяг — усе, що при нас було, та поголили голови.
Ісаак звів брови й замовк, торкнувшись внутрішнього боку лівого зап'ястка, ніби згадав щось важливе. Потім продовжив:
— Коли ми зайшли до бараку, я не побачив жодного чоловіка чи хлопця з потяга. Виходило, нас розподілили по різних частинах табору. Батька теж ніде не було видно: його відвели кудись в інше місце. Мої нові сусіди намагалися пояснити, в чому річ. Вони сказали, що підрозділ СС табірної охорони недаремно називають «Мертва голова».[49] Та я їм не повірив. Але вранці, коли зійшло сонце, стало видно труби. Коли з них пішов чорний дим, я, нарешті, повірив і зрозумів, чим, насправді, займаються нацисти в концентраційних таборах.
Крістін затамувала подих, не впевнена в тому, що хоче слухати далі. Ісаак завагався, чи продовжувати свою оповідь. Та вираз невпевненості швидко зник із його лиця, переможений затятим бажанням усе ж таки поділитися пережитим, розказати страшну правду. Далі він говорив тихим, уривчастим шепотом, немов боявся, що може зірватися на крик.
— Вони вбивають тисячі людей. Разом із євреями знищують і циган, і калік, божевільних і старих. Їх заганяють у газові камери, а мертві тіла спалюють у гігантських печах. Відтермінувати цей кінець можна тільки, якщо ти здоровий і здатен попрацювати на Третій рейх, хоча тебе все одно замордують до смерті.
Крістін прикрила рота долонею, щоб не знудило. У шлунку зродився важкий клубок чогось бридкого і слизькою гадючкою почав підніматися стравоходом. Щойно нудота пройшла, дівчина глибоко вдихнула і тремтячим голосом прошепотіла: