Та необхідно було спуститися вниз, доки хтось не прокинувся і не помітив її відсутність. Дівчина стала навколішки й легенько поторсала його за плече. Ісаак, спросоння не розуміючи, що коїться, схопив її зап'ясток.
— Усе добре, — прошепотіла Крістін, — ти в безпеці.
Хлопець розслабився і відпустив її руку.
— Вибач, — сказав він, — я не зрозумів, де я є.
— Macht nichts,[51] я принесла тобі сніданок. Але мушу спуститися вниз, доки не встала мамця.
Вона поставила кошик біля дверцят і витягла з нього блюдце, свічку та сірники.
— Дякую, Крістін.
Дівчина віддала сірники та свічку.
— Щоб ти не снідав у темряві.
Він запалив свічку, приліпив її на блюдечко й поставив на підлогу.
— Як спалося? — поцікавилася Крістін.
— Краще, ніж усі попередні місяці.
— Я ще прийду вдень.
— Із нетерпінням чекатиму.
Якомога швидше й тихіше вона зачинила дверцята, знову підсунула шафу та спустилася з горища. Заштовхуючи драбину нагору й опускаючи ляду, Крістін майже не дихала, будь-якої миті готова почути тривожні звуки зі спалень. Щойно закінчивши, вона ледь не підстрибнула, наполохана раптовим звуком. То зарипіли пружини мамчиного ліжка. Пташкою дівчина злетіла на поверх нижче, міцно тримаючись за перила, щоб не впасти на відполірованих сходах. За кілька хвилин після того, як решту яєць було покладено до каструлі з окропом, до кухні ввійшла мати.
— Доброго ранку, — привіталася вона. — Скільки яєць маємо сьогодні?
Звичним рухом вона надягла через голову фартух, зав'язала його на талії і підійшла до плити подивитись.
— На жаль, тільки десять, — відповіла Крістін ненавидячи себе за брехню. — Але я можу й обійтись, щось не дуже хочеться їсти.
Мамця поклала руку їй на лоба.
— Здається, у тебе жар. Це тому ти встала так рано? Почуваєшся хворою?
— Ні, я нормально себе почуваю. Просто не спалось, от і вирішила не валятися в ліжку без діла.
Побоюючись, що мамця розпізнає брехню, Крістін відвернулась і дістала з буфета тарілки.
— Будемо сьогодні працювати на дворі? — якомога байдужіше поцікавилася вона. — Може, хай Карл і Генріх вичистять у козлятнику, а ми посадимо другу порцію гороху та редиски?
Мамця підійшла до раковини наповнити чайник водою.
— Не сьогодні,— відповіла вона. — Бабуся хоче посадити рудбекії на могилах дідусевих батьків. Ти ж знаєш, я не можу її відпустити саму.
— Звичайно ні. Ви йдіть усі разом, а я попрацюю на вгороді. Погода сприяє, а нам потрібен гарний урожай.
— Марія може залишитися з тобою, але хлопці захочуть піти на цвинтар.
— Nein, — надто голосно сказала Крістін.
Мама обернула голову від раковини та подивилася на дочку, звівши брови.
— Я маю на увазі… Марія теж захоче піти з вами. Вона тужить за дідусем так сильно, що може образитись, якщо її не взяти. А я зовсім не проти залишитися тут сама.
Мати зітхнула.
— Як хочеш, мені байдуже.
Карл і Марія вбігли до кухні, позіхаючи й тручи очі кулаками. Генріх і бабуся з'явилися кількома хвилинами пізніше. Наступні півгодини родина снідала, перемовляючись і передаючи одне одному то яйце, то хліб, то козяче молоко. Крістін з усієї сили намагалася поводитись як завжди: допомогла Карлові почистити м'яко зварене яйце, твердою рукою передавала сільничку, брала участь в обговоренні місцевих пліток і останніх воєнних новин.
— Бачила, що сталося з в'язнями вчора зранку? — спитала в неї Марія.
Крістін ледь не похлинулася чаєм.
— Ні,— відповіла вона, закашлявшись.
— Але я бачила, як ти виходила якраз о тій порі,— здивувалася сестра.
— Ні, я виходила на задній двір.
— Ти вийшла з парадних дверей, — наполягала Марія, — і пішла в бік вулиці.
Крістін прочистила горло. Вчора вона була впевнена в тому, що ніхто її не бачив.
— Я хотіла піти по борошно, та потім згадала, що в цьому місяці ми вже викупили свою норму.
— А що трапилося з в'язнями? — поцікавився Генріх.