Дівчина хутчіш побігла до вхідних дверей і тремтливими пальцями відімкнула замок, готова обійняти свого загубленого тата.
І раптом усвідомила власну помилку.
Якийсь схожий на ходячого мерця завошивлений чоловік звідкілясь дізнався імена родини Бельців і тепер прийшов, аби вкрасти їхню їжу. Військову форму порвано в кількох місцях, заляпано жиром і болотом, а зношені чоботи підв'язано мотузкою та підмощено якимись брудними ганчірками. За плечем висить гвинтівка, кістляві пальці притримують ремінь.
Дівчина обома руками вчепилася в двері й потягла їх до себе.
— Крістін, — вигукнув чужинець, — ти не впізнаєш власного татка?
Вона зупинилась і подивилась у запалі очі солдата, намагаючись віднайти бодай щось знайоме в його неохайній бороді, довгому немитому волоссі, брудному обличчі. А потім він зняв капелюха й усміхнувся. І тоді вона впізнала.
— Vater![54] — викрикнула вона, обіймаючи його обома руками.
Батько відірвав дочку від землі і притиснув до себе так міцно, що, здавалося, поламаються ребра. Він цілував її лоба, носа, щоки…
— Ти — найприємніше з усього, що я бачив за ці чотири роки, — сказав він, відступаючи на крок, аби роздивитися Крістін крізь сльози, що виступили на очах. — 3 моєї маленької дочки виросла справжня жінка, доки мене не було.
Батькове волосся ще більше посивіло, а під очима залягли глибокі чорні кола. Губи — сухі та потріскані, під нігтями брудні смужки. Брунатно-зелена, а не чорна, як у нацистів, форма висіла на схудлій фігурі. Її батько — звичайний німецький солдат, а не нацист. І, слава Богу, він — удома. Він — живий! Крістін ухопила його за руку й затягла всередину.
— Бабусю, прокидайся! — закричала вона, стукаючи кісточками пальців у її двері.— Тато прийшов!
Дівчина потягла батька вгору сходами.
— Мамо, вставай! Усі негайно сюди!
Разом вони миттю здолали два поверхи й опинилися перед мамчиними дверима, якраз коли вона з'явилася на порозі. Її руде волосся, не закручене у звичний тугий вузол, широкими хвилями спускалося на плечі. Мамця судомно стискала на грудях стару нічну сорочку, відганяючи рештки сну, від чого виглядала молодшою за свої роки. Спершу, шокована присутністю солдата біля власних дверей, вона розлютилась, але, побачивши, що Крістін тримає його за руку, швидко впізнала чоловіка. Долонею вона затулила рота, підборіддя затремтіло.
— Дітріху? — мати потяглася до нього тремтячою рукою, бажаючи пересвідчитись у тому, що не снить, ніби він міг бути тільки привидом. — Це правда ти? Ти живий?
— Так, це — я, — сказав батько, простягаючи до неї руку.
Мамця вхопила його кістляві пальці, ніби боялася, що чоловік зникне, тільки-но вона його відпустить. А потім вони обнялись і мамця захлюпала носом. Сльози підступили до очей Крістін, і вона спробувала проковтнути клубок у горлі. Мамця знов і знов дякувала Богу, а тато сміявся, зануривши лице в її густі кучері. Марія, Генріх і Карл вийшли зі своїх кімнат, розширеними очима дивлячись на ранкову з'яву. Коли батько їх помітив, то зняв гвинтівку з плеча і став на коліна, всміхаючись до дітей. Усвідомивши, що їхній загублений тато нарешті повернувся, Карл і Генріх кинулися в його розкриті обійми. Марія прикрила рота долонею.
— Не вірю своїм очам, ви так виросли! — сказав він синам.
А потім підвівся й погладив дочок по блідих щоках.
— У мене найпривабливіші дівчатка в усій Німеччині! Я завжди думав про вас. Тільки це й тримало мене на світі. Біляве волосся Крістін, великі блакитні очі Марії, Карлові веснянки, Генріхова зубаста усмішка, — розсміявся він.
Потім обійняв мамцю й, цілуючи її у щоку, додав:
— А образ вашої матері не дав мені збожеволіти.
Сходами піднімалася бабуся, шаль накинута на плечі поверх нічної сорочки, кістляві пальці тримаються за перило. Батько зустрів її на сходовому майданчику.
— Вітаю вдома, Дітріху, — сказала бабуся зі сльозами на очах. — Яка приємна несподіванка! Ласкаво просимо.
Тато обійняв її і підвів до інших.
— А де дідусь? — поцікавився він.
— Погані новини, — відповіла бабуся крихким тихим голосом. — Він загинув під час повітряного нальоту.
— Ach nein![55] — вигукнув батько. Сльози з'явилися в очах, і він міцно обійняв бабусю. — Як це сталося?
— Загорівся сусідський хлів, і дідусь захотів урятувати наш дров'яний сарай, — пояснила мамця.
— Мені так шкода, — промовив батько, обіймаючи її. Потім відступив назад, заплющив очі й потер перенісся двома пальцями, немов відганяючи раптовий напад головного болю. — Триклята війна! Коли вже їй буде край?